Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Ох і гарна ж ямка!
– А глибока! Можна я стрибну перша? Я ж уже велика.
І Антося стрибнула…
Моя Мирося як сиділа на гілляці, то тільки й почула, як неприємно хрупнула кістка, а коли глянула донизу, побачила, що Антося лежить під деревом, одна її нога була у ямі, а інша, дуже вивернута, стриміла набік.
– А-а-а-а!!! – страшно заголосила Антося. – Мені болить! Дуже болить! Мамочко ріднесенька! А-а-а-а!
Мирося злізла з дерева і кинулася бігти до подвір’я.
– Там Антося… впала! – кричить до мене.
Антосю ми занесли до діда Степана – він був ще й костоправом. І Мирося з Антосею – його двоюрідні онуки.
– Де ж це ти так, бідолашна дитино, впала?… – журився дід. – Довго будеш лежати, аби ще правильно зрослось.
Літо розквітало далі, достигали на березі порічки, червоніли вишні, у малиннику аж гула малина, а Антося лежала в хаті – нога обкладена житньою соломою, під спиною – тверда подушка.
– Більше вже не буду з тобою гратись, – казала вона Миросі. – От до чого дострибались. А як я виросту крива на одну ногу? Хто мене за себе заміж візьме?
– Не бійся, візьмуть і криву, бо у тебе є батько! – нагадала мої слова Мирося. – А от я і з рівними ногами можу в дівках сидіти…
Мої діти росли, мов із води, і треба було їх чимось годувати. Росло наше господарство, а моїх сил не прибавлялось. Ще й у колгоспі роботи ставало більше й більше.
Я вже й робила без обіду – щоб норму трудоднів виконувати і не мати штрафу. Приходила до хати пізно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала із дому те, що було, – печені буряки або варену картоплю, хліб, натертий жовтим салом…
У країні завели п’ятирічки, і колгосп розширив землі. Заліз аж у береги, поле сусідило із моєю садибою.
І ось, Мирося грається на дорозі попід нашим садком і разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розігну спину, побачу доньку, та й гукаю:
– Миросю-у-у! Принеси мені води! – І так кричу аж по три рази, бо не чує.
То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком і собі гукає:
– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!
Мирося аж тепер почує, сестру. Мерщій біжить до хати, бере там гладущик із водою і біжить дорогою.
Я п’ю, дам ще й Гані напитися.
Миросі минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечері я принесла їй із поля хлібчика, від зайця!
– Який же він смачний! – радіє Мирося і теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлібчик?
– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик біжить! – кажу. – І в лапках хлібчик несе!
– Оцей шматочок?…
– Зайчик щодуху біг, але я таки його догнала, та й видерла, і маю гостинчика Миросі.
А то, бувало й таке, що усе поїм і нічого не принесу додому. То Мирося мене чекає, чекає… Від нетерплячки вибіжить аж на дорогу, стоїть там і виглядає маму із гостинцем.
– Де хлібчик? – як дочекається, заглядає мені до рук, не вірить, що порожні.
– Сьогодні зайчика не було, – кажу. Або: – Сьогодні не спіймала!
У селі без чоловічих рук – погибель. А в моїх дітей немає батька. Мушу я принижуватися, просити…
Якось поїхали ми з Яковом – моїм двоюрідним братом – кіньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кілометрів від села. Виїжджали ще поночі, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.
Дітей я не будила.
Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом із сонцем. А ще й комарі дуже допікали.
Мирося розчумалась, зіскочила з постелі, роззирнулася – аж немає її мами в хаті! Де ж поділась?
Мирося заглянула у вікно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись із двору, сідають на підводу!
– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Яків стримує коней, а потім вони котять по дорозі.
Допоки Мирося зібралася на дусі, вибігла й собі за нами, за ворота – аж віз уже коло Лисої гори росу збиває!
Ми із Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя
