Химера - Михайло Савович Масютко

правому стегні ззаду звисала кобура. Коли Козюра ходив, то кобура ворушилася так, наче в неї було закладено живу рибину Його зеленкуваті очі на сірому, битому віспою обличчі, мінялися залежно від того, на кого він дивився. Вони розширювалися, коли він дивився на уповноваженого по хлібозаготівлі двадцятип’ятитисячника Плахіна. Вони звужувалися, коли Козюра дивився на людей, що заглядали у двір із-за глиняної загати. І ще дужче звужувалися вони, коли він дивився на схилену голову Добруна. Тоді в його голові шугала зловісна думка: «Ач, шкура, на дворі яке тепло, а він убрався в кожух, щоб бува, думає, не реквізували».

А проти добрунівського двору, на вулиці, зібрався гурт людей. Парубки поспиралися грудьми на загату, а дядьки стояли рівно, діти заглядали крізь щілини дощатих воріт. Вицвілі очі людей не відривалися від мішків з пшеницею, безбарвні губи їх ворушилися, проте ніхто нічого не говорив. Через дорогу стояв гурт молодиць. Вони всі прислухалися до того, що розповідала Добрунова сусідка Настя Набокиха.

— Отож витрусили комсомольці. Під самою піччю закопано було. Три діжки. Отой, отой нащупав, — показувала вона очима на комсомольця, що виліз на бричку поправляти мішки.

— Чий же він? — питала престаркувата молодиця.

— Та Калеників же.

— Старший чи менший?

— Менший. Старший же подався десь у світи хліба роздобувати.

— Ач як порається коло чужого добра. Батько пухне з голоду, а він вишукує пшеницю на людське горе.

— Мабуть, платять їм добре?

— Пайок дають.

— Це ще лучче як плата.

Саме тоді, коли міліціонер зайшов за бричку, одна молодиця розчинила хвіртку і зайшла у двір. Та Козюра наче з-під землі виріс.

— Куди?!

— Я до Христі.

— Ніяких Христів тепер. Сказано ніззя, значить, ніззя. Молодиця повернулася і вийшла з двору, а Козюра підійшов до хвіртки й защебнув її на гак.

— І вам нічого баньки витріщати, — звертався він до людей, що заглядали з-за огорожі. — Тут вам не ярмарок, тут чиниться державна акція.

— Дядю міліціонер! Дайте хоч жменьку пшенички, — почувся тоненький дитячий голос з-під воріт.

— Цю пшеницю ви не їстимете, — говорив Козюра не так до дітей під ворітьми, як до дорослих за загатою. — Її повезуть у Москву, революційний пролетаріат годувати.

— А ти не брешеш, Іване? — сказав високий висохлий до кісток чоловік у кудлатій кучмі. — Хіба то у Херсоні не нашою пшеницею з елеватора засипають заграничні пароходи?

— Ти її нюхав, що впізнав там свою пшеницю? У Херсоні грузять не вашу, а кубанську пшеницю.

— Дайте, дядю, пшенички.

— Дайте, дядю.

— Хоч півжменьки дайте, — чулися дитячі голоски з-під воріт.

— Та дай їм, Іване, трохи пшенички. Хай похрумкають, хай хоч трошки наберуться сили, — звернувся до Козюри старенький дідок, виглядаючи з-за загати.

— Якби я дав оце тепер хоч трохи їм пшениці, мене завтра розстріляли б за розкрадання державної власності.

На той час Плахін вийшов з хати, став коло воза і почав прислухатися до розмови. Вгледівши його, Козюра подався до нього.

— Пшениці просять, — сказав.

— Не здумай дать.

— Та що ви! Мені і в голову таке ніколи б не прийшло.

— Ти іх сєводня накармі, а завтра ані ухватятса за сваі абрєзи і начнут нас же істрєблять. Мало ані унічтожилі наших баєвих таваріщей? Пусть дохнет хахлацкоє атродьє, всьо равно із них нікагда настоящіх камуністов нє будєт.

З хати вийшов комсомолець з дерев’яною ступою у руках.

— Ось, — сказав він, — оце у цій ступі вони пшеницю товкли і варили собі кашу.

— Паставь пад стєнку, — наказав Плахін. — Забєрьом как вещественное даказательство.

Комсомолець поставив її коло щупів і пішов у хату. За ним пішли Плахін та Козюра.

Один парубчак виліз на загату, а з загати спустився у двір. Він підійшов до ступки, нахилився над нею і почав вишкрібати з її дна крихітки зерна та кидати собі до рота.

— Ти як сюди заліз?! — вигукнув Козюра, що вийшов на той час із хати. — Кому сказано було не лізти у двір?!

Хлопець замість відповіді лизнув свою долоню з крихтами пшениці і поплентався не до хвіртки, а до загати.

Іш, абнаглєлі как, падлєци, — сказав Плахін, спостерігаючи це з порогу хати. — Ти сматрі за німі лучше, — наказував він Козюрі. — Не то ані тебе на голову вилєзут.

Хлопець силкувався перелізти через загату, та йому бракувало сили. Піднявшись трохи, він падав назад. До нього підбігли два комсомольці, вхопили його за руки й за ноги і, розгойдавши, зі сміхом, перекинули через загату.

— Та тут іще одна діжка є! — вигукнув комсомолець, виглядаючи з-за дверей.

Всі вигрібальники посунули до хати.

Саме в цей час до хвіртки Добрунівського двору підійшла Ївга Шкарбуниха. її давно прана хустка, що колись була біла, зсунулася на потилицю, а на голові в неї клубочилися пасма сивуватого волосся. З дірок її фуфайки повилазила пучками брудна вата, Ївга була взута у старі калоші на босу ногу. Ноги її блищали, наче були вимазані олією, вони скидалися на витесані колодки і були такі опухлі, що розпирали великі калоші. Її сірі каламутні очі вибризкували іскри несамовитості. У своїй правиці вона тримала сапу з коротким надламаним держаком. ївга штовхнула сапою хвіртку. Хвіртка не відчинилася. Тоді вона стала навшпиньки, перекинула за хвіртку ліву руку і, відчинивши гака, зайшла у двір. Вона підійшла до Добруна, що пригноблений журбою сидів на пеньку, і дивився в землю.

— Оце такий ти хитрий! — заговорила ївга, люто випускаючи слова через свої тонкі губи. — Ти думав, усе село вимре, а ти житимеш? Наші діти у землі гнитимуть, а твої вилупки жирітимуть?

Ївга взяла сапу обіруч і влучно збила з Добрунової голови шапку. Саме тоді, як Добрун від несподіванки сіпнувся і відхилився назад, ївга ступила крок убік і звичним помахом сапи відсікла