Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З другої свiтлицi визирнула Суччиха Агафiя.
— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман.-_ Как би мине Михайла Григоровича побачить?
— Вiн у лавцi, пiдiть туди.
— Невозможно в лавцi: дело секретне, — треба на самотє.
— Що ж там за дiло? — зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа. — Кажiть i менi! Роман усмiхнувся:
— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а тепер позвiть минє Михайла Григоровича.
Агафiї закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.
— А за яким же це ви дiлом? — спитався вiн, як поздоровкались та посiдали.
— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
— Кажiть!
- Єсть у вас кумерцiя?
— А єсть.
— А помiшник вам у кумерцiї єсть?
Сучок зiтхнув:
— Нема!.. Не дав господь сина.
Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.
— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.
— А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?
— Та воно, звiсно… — якось непевно вiдказав Михайло Григорович. — Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанiї?
— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.
Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування, питався:
— А що, правда, хароша вигадка?
— Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки вiддавать.
— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так пристаркувата.
— Найдуться люди! — вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!
— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєнiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!
— Ну, це тоже пустяк дiло! — зважливо сказав Сучок i встав. — Прощайте, — треба в лавку.
— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.
— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.
— Ну, дак чого ж ви?
— Нема мого жоланiя за вас її оддать.
— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман. — Чоловiк я образований, понiмающий… А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я об них тогда буду без униманiя.
Сучок починав уже лютувати i дедалi дужче сопти. Вiн уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бiйку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiляє: перевести, розтринькати всi тi грошики, що вiн. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву почервонiло, i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату:
— Та що ти собi думаєш? Ах ти, голяк! Iще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!
Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.
— Ти тоже не очинь! — крикнув вiн, повернувшись до Сучка. — Смiєш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать менi на тебе й на твою дочку!
— Вон! Пошов во-он! — аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так їм погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за їми нема, способу нiякого нема! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зробив би їм, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всi, всi цi проклятi мужлаї!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер здавалися Романовi!
Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.
Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.
— А я тебе дожидався, брате, — сказав Зiнько.
— А що? — спитавсь нехотя Роман.
— Хотiв щось тобi сказати.
— Кажи! — промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.
— Бач, Романе, що я думаю, — заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього. — Почались у нас у сiм'ї сварки… А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся батько.
— А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?
— А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся… З того доброго нiчого не буде.
— Понiмаєш ти там!
— Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще нiякої нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче. Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка?
— Пущай мене не зачiпають!
— Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можна дурно хлiб їсти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi… поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, i оддiлить тебе… Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що вони й не знатимуть, — аби щоб сварки не було.
Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'ї. Нiчого не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав Зiньковi:
— Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.
— Чудний ти! А тепер iз
