Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
Таке думав Роман, лежачи в повiтцi, а далi встав та й пiшов у клуню шукати мiшка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не брати? Ет, що буде!..
Вiн набрав з вороха мiшок пшеницi i хотiв нести до Рябченка. Та нi, треба спершу попитати його.
Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченкової хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як вiн злегенька постукав у вiкно. Нiхто не озвався. Вiн заторохтiв дужче.
— Хто там? — почувся голос iз хати.
— А вийди, дядьку, сюди!
Трохи згодом дверi на двiр одчинилися i крiзь них просунулася кудлата голова.
— Хто це? Це ти, Романе?
— Я.
— А чого?
— Пусти в сiни, — не хочу стояти на виднотi.
Розкудлана голова сховалася, i Роман увiйшов у темнi сiни.
— Кажи, чого треба?
— Хочеш пшеницi?
Рябченко не вiдразу вiдказав. Вiн зрозумiв, яка то має бути пшениця, але вагався, не знаючи, чи Роман його не пiдводить. Може, вмисне, щоб потiм урядника навести? Темна постать Романова нiчого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було.
— Якої пшеницi? — запитався врештi.
— З дому.
— Не брешеш?
— Чого б я став брехать?
Рябченко ще подумав i згодився:
— Добре!
— Почому даси?
Рябченко сказав пiвцiни.
— Дешево.
— Знайди дорожче!
Роман знав, що дорожче не знайдеш, i сказав:
— Добре, зараз принесу.
— Трохи згодом, як мiсяць зовсiм зайде!
— Та вiн уже заходе.
Поки Роман вернувся додому, то мiсяць i справдi зайшов.
Цiєї ночi Роман однiс до Рябченка три мiшки пшеницi, i в його в кишенi забряжчали грошi. Тодi з упокоєм заснув.
Другого дня Денисовi здалося, що пшеницi в воросi наче поменшало, але потiм вiн подумав, що, мабуть, помилився, i нiкому нiчого не сказав.
Роман справив собi нову черкасинову жакетку, i в його нiчого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нiчого, то вiн набрав з комори, з засiкiв, добравши до замка старого ключа. З цим ключем вiн i потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб нiхто не помiчав.
Одного разу старий Сиваш уранцi лагодив дверi в повiтцi. Було до схiд сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зiйшло, потеплiло, скинув його та й забув у повiтцi. Там вiн i лежав увесь день.
Другого дня Роман лагодивсь iти ще в якусь економiю шукати служби. Устав рано, — ще всi спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висiло в хатi. Спав вiн у повiтцi i побачив тодi бiля дверей батькового кожуха… Удяг його.
В економiї нiчого не добувся: там уже знали про те, як вiн був сторожем у лiсi.
— Ех, жисть мотузяная!.. — нарiкав, вертаючися додому. Сонце вже припiкало, довелося скинути кожуха й нести.- I якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Пiду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Нiхто ж не бачив, як я вдягав його.
Завернувсь i пiшов у город. Вiд економiї туди було верстов чотири. Швидко їх перейшов i подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухiв, чумарок, жакеток, штанiв та iншого старого дрантя, кинутого долi або на брудному рундуцi. Покупцiв не було, самi жиди й жидiвки завзято шваркотiли промiж себе. Роман пiдiйшов до одного:
— Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:
— Скiльки хочеш?
— Десятку давай!
— Оддай його своєму батьковi — може, на онучi здасться.- I вiн кинув од себе кожух.
— А ти ж скiльки даєш?
— Два.
— Нехай же твiй тателе iми подавиться! Роман пiшов далi, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.
— Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини — як нас город од Одес.
— Що ти брешеш, жиде? Вiн iще зовсiм новий, мало й ношений.
— Якби вiн був новий, то я б тобi за його дав десять рублiв, а як вiн такий старий, як беззубий собака, то я тобi дам за його десять злотих.
Ледве продав добрячий кожух за три рублi. Гаразд пообiдав, випив пива i пiшов додому.
А дома батько вранцi кинувся кожуха й згадав, що забув його в повiтцi. Пiшов туди — нема.
"Мабуть, те ледащо вдягло", — подумав Сиваш i не став бiльше шукати.
Але Роман прийшов увечерi без кожуха.
— _Ти хiба не вдягав кожуха? — запитав його батько.
— Стану я вдягать вашi кожухи! На чорта вiн менi здавсь!
Кинулися тодi всi шукати, тiльки Роман — нi. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа:
— Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, дверi в повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв.
Роман аж розсердився:
— Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самi розкидають, а я одвiчай!
Усi дивувались: хто б мiг украсти? Нема, здається, й злодiїв поблизу, а вкрадено.
Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сiнях висiло велике сало — пудiв зо два. Дверi з сiней у двiр засувалися засувом. Вiн уночi нишком одсунув ключем засув, злiз по драбинi на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотiв прийняти:
— Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить, — тодi вiзьму.
Роман пiшов од нього лихий. Вiзьме, як перележить! Байдуже йому тодi! Тодi Роман i сам одтаска його в город та й продасть дорожче, нiж тобi. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.
Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хiба в байрачку, що праворуч од дороги, як iти в город? Там є одна нора… Недавно Роман її бачив, як ходив там. I добре буде потiм узяти, щоб нести на базар.
Роман пiшов не вулицею, а городами, i вибрався за село. Пiвверстви вiд села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тодi мерщiй вернувся додому.
Другого дня Сивашi сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так
