Мій чоловік — пінгвін - Ірина Львова

— Що, не щастило йому з жінками?

— Ні, навпаки. У нього їх було десь із триста.

— Скільки? Ото розпусник! А от у нашому селі був парубок Грицько. Так він…

— Ви нестерпна! — знову застогнав він і скривився так, ніби відкусив півлимона. — Ну до чого тут ваші приземлені дівочі спогади!!! Збагнете ви врешті-решт, що ваша місія — це Вічність. Вічність у тому вимірі й часі, який тільки ви, Жінка, здатні перевести у тривимірну площину трансцендентальної екзистенції з елементами еквівалентно-медитативною хронотопу. Руку! Не опускайте Руку!

— Ага… Добре.

— І підборіддя піднесіть! І очі, очі! Дайте мені блиску! Ще більше блиску, ще! Жінка — це ураган невгамовної пристрасті! Покажіть мені той ураган! Я хочу бачити Медею, яка у пориві ревнощів вбиває власних дітей, щоб помститися Ясонові! Федру, котра гине через нерозділене кохання! Юдиф, котра спокушує ненависного Олоферна і ПОТІМ обезглавлює його!

— А та Ю… Вона йому як голову відтяла?

— Мовчіть, незрівнянна, мовчіть!

Він упав в емоційний раж і, здавалося, от-от зімліє від напруги:

— Чорт! Якби я мав із собою пензля й палітру!

Я опустила руку. Відпружила спину. І така злість мене узяла!

— Що ти сказав? Яку півлітру? А ну йди звідси, алкоголік нещасний! Вештаються тут усілякі «художники», працювати заважають!

— Руку! — розсердився він. — Навіщо ви опустили руку. Я ж просив…

— Зараз тобі буде і рука, і нога, і потилиця, — я потягнулася за кувалдою. — Ти ще тут?

Він помутнілими очима дивився то на мене, то на кувалду і, нарешті збатнувши, що зараз може бути боляче, чкурнув геть.

Я відклала рятівний інструмент, зачерпнула кельнею розчин цементу і продовжила класти цеглу.

Вінець творіння! Афро… хро… Тьху! Теж мені, Рафаель з конопель! Тут от учора співак приходив, серенади виводив. Також на півлітру випрошував. Знаємо ми вас, мистців!

Мої колишні бойфренди, попри різномаїття уподобань, мали спільну властивість: їх нудило від Кіркорова. Геть усіх. Він чомусь викликав у них таку ж реакцію, як сало після морозива. А з Ним у нас відбувся душевний альянс.

Ми познайомились на концерті відомої поп-зірки і відразу впали одне одному у вічі. Тобто, першою Його помітила я, оскільки з очманілого жіночого натовпу елегантний мачо, самі розумієте, виділяється. Дехто з Філіних фанаток навіть дивився не у бік сцени, а метав лукаві жаринки на екзотичного глядача, проте Він незворушно споглядав за дійством і жіночого кокетства, здавалося, не помічав.

Ми зіткнулися у фойє після концерту.

— Ви щойно загубили, — він простягнув мені мій стільниковий телефон і повернувся, щоб піти.

Цієї миті у «мобілці» зазвучала музика. Він ЗУПИНИВСЯ, здивовано озирнувся на мене:

— Ви любите Ріхарда Штрауса? Дивно, зазвичай жінки для своїх слухавок обирають Моцарта.

— Як Ріхарда я люблю Вагнера, а як Штрауса — Йоганна, — хотіла «запонтуватися» я, але співрозмовник лише посміхнувся.

— Прекрасний дотеп. Тільки належить він, на жаль, не вам, а Клодові Дебюссі.

Я почервоніла і, щоб якось вийти з незручного становища, почала завзято порпатись у сумочці. Раптом звідтіля випав «Алхімік» Пауло Коельо.

— Ви читаєте португальською? — він підняв книгу і почав її гортати, час від часу цитуючи рядки. — Цікаве видання, ілюстроване. Товстенька вийшла книга.

Я вирішила більше не експериментувати.

— Ні, я не знаю португальську. Цьоця їздила на заробітки і випадково привезла Коельо. Вона використовувала його як прес, коли квасила капусту. Мені стало шкода цієї книги і я обміняла її на «Педагогічну поему». Цьоця так тішилась, бо тепер має набагато важчий прес.

— Що ж, один поважає науку як богиню найвищої втіхи, інший — як корівку, котра постачає масло, — усміхнувся він.

— Шиллер… — видихнула я.

Наступного дня Він запросив мене у філармонію. Ми слухали «Пори року» Вівальді, а після концерту сиділи в маленькому затишному кафе і говорили про ренесанс, неокласиків і принцип Пітера. Хвилини спливали непомітно.

Ми стали зустрічатися частіше. Ходили на вистави, вернісажі, двічі на тиждень відвідували фітнес-клуб. Мій новий друг чудово грав у теніс, покер, бридж і на кларнеті. На дружніх вечірках Він танцював краще від усіх. Його зачіска завжди була бездоганною, парфум — французьким, жарт — прикольним, а накрохмалений комірець засліплював білизною. Колежанки дусилися від заздрощів і відчайдушно фліртували з Ним. Він був люб'язним із кожною, однак, жодного разу не дав приводу для ревнощів. Можливо, саме тому скоро я розгубила всіх своїх подруг.

А ще він був справжнім лицарем: подавав пальто, пропускав уперед у дверях, не позичав у мене грошей, і ніколи не чіплявся з непристойними пропозиціями. Остання обставина мені подобалась найбільше. Спочатку. Потім почала насторожувати. Десь через місяць після нашого знайомства я вирішила взяти ініціативу у свої руки, набралась хоробрості, заманила Його у темний куточок Стрийського парку, і, незважаючи на відчайдушне «Не треба!», поцілувала у самісінькі губи! Він видерся з моїх обіймів, дістав із кишені хустинку і заходився витирати губи. Я була така вражена, що навіть забула розплакатись від образи.

— Розумієш, — виправдовувався Він, — я ще ніколи не цілувався з дівчатами.

«Моє ж ти Сонечко цнотливе!» — подумки замилувалася я і вирішила не форсувати подій.

Але терпіння вистачило не надовго. Десь за три тижні я знову приперла «Міцного горішка» до стіни запитанням, чи часом немає в Його житті іншої.

— Немає! — палко заприсягався Він.

— То, може, я не цікавлю тебе як