Мій чоловік — пінгвін - Ірина Львова

Фортунило з перших днів. Спочатку мій паспортний номер стовідсотково збігся з виграшними номерами лотереї, і я отримала повідомлення про те, що маю на банківському рахунку 1000 гривень. Мені також пропонували викреслити у талончику будь-які чотири числа, що давало шанс подвоїти виграш. При цьому мене гаряче запевнили: у будь-якому випадку тисяча залишиться мені. Не ризикуючи нічим, я викреслила навмання перші-ліпші числа і (просто диво!) — знову виграла. Те, що відбувалося далі, нагадувало казковий сон. Повідомлення про виграші надходили щотижня! Збігалося все: дата народження — з номерними знаками спонсорського авто, ідентифікаційний номер — із стільниковим телефоном секретаря комісії, серія паспорту — з літерами татуажу головного мецената за його правим вухом… Я все багатіла й багатіла. Час від часу, за правилами гри, мені доводилося робити дрібні замовлення, витрачаючи від 10 до 100 грн. Проте, хіба це гроші у порівнянні з тією сумою, яку заплатить мені фірма «Лох-спортінг»… Ой, «Пост-шопінг» наприкінці розіграшу суперпризу?

— Дірку від бублика ти отримаєш, а не грошики! — глузує з мене брат. — Той протигрибковий манікюрний набір, за який ти вивалила 90 гривень, на Краківському коштує усі 12. Ти б ще шкарпетки від лупи замовила! Я дивуюся, що вони взагалі ще щось присилають. От побачиш, одного разу «кидануть» тебе на кругленьку суму і зникнуть у невідомому напрямку. Шукатимеш тоді свою фірму, шановна міс Марпл, за номером абонентської скриньки? Зваж: жодного разу тобі ще не надіслали виграш!

Ну, не надіслали. Бо я не просила. Навіщо? Моє від мене не втече, а гра приносить дедалі більші прибутки. «Міс Марпл»! Нічого, любий братику, повір, одного дня я тебе ду-у-же здивую!

А сьогодні я отримала чергове замовлення за каталогом: приворотні парфуми. «Усього за 80 гривен 46 копійок Ви повернете втрачене кохання назавжди!» — запевняли перші рядки інструкції. Господи, та я й вісімдесяти п'яти не пошкодую, аби тільки Ромко знову був поруч! «Препарат діє на відстані до 80 000 км, — йшлося! далі. — Для цього нанесіть невелику кількість парфумів на шкіру шиї, скроні, ліктьовий згин правої руки та колінну чашечку лівої ноги. Якщо обєкт знаходиться у зоні далекої досяжності (понад 50 000 км) — то ще й на сідницю для покращення ефекту». Гм… Ромко мешкає на сусідній вулиці, проте кілька чудодійних краплин, думаю, не завадять. Мій коханий ніколи не відрізнявся гострим нюхом, не те що брат. Читаю далі: «Попередньо створіть у квартирі затишок, позбудьтеся сторонніх шумів, оберіть зручну позу, повністю розслабтеся й зосередьтеся на об'єкті протягом 10 хвилин. Ніщо не повинно відволікати Вас від медитації! Уникайте зовнішніх подразників і прикрих думок. Процедуру краще проводити натщесерце. Особам із вразливою психікою краще попередньо зробити клізму». Овва… Нормальна у мене психіка, нормальна! «Гарантія — 2 роки, дата випуску — на упакуванні, склад: дистильована вода, ванілін, еліксир щастя (Е-0013, бензофенон-146, перманганат марганцівки, карбітпульпітлохітбронхіт… зеніт… фініт…» — ну, це вже не суттєво.

Я зачинилась у ванній (єдине місце, де можна усамітнитися в нашій квартирі), підібгавши ноги, зручно вмостилася на пральній машині, напарфумилась, накрутила будильник і стала думати про Ромка.

У Ромка сірі очі. Вони дуже пасують до мого сіренького светрика, особливо до бусинок. Цей светрик мені подарувала бабуся. Цікаво, як вона там поживає, треба буде зателефонувати. А то, не дай Бог, захворіла, я й не знатиму. Бабуся у мене класна. А я — свиня невдячна… До речі, та свиня з плямою на спині, котру бабуся купила торік, така смішна! Ой, лишенько, про що це я?!!!

Ромко, Ромчику, сонечко моє, я так за тобою сумую! Повернися, чуєш? Я все тобі пробачу. Це пусте, що ти нічого не тямиш у сінглах «The Moody Blues». Домовились — слухатимемо разом твій навіжений «Теаrs For FEARS». Обіцяю, я звикну до шузейдінгу, от побачиш! Я навіть бультер'єра твого полюблю. Це нічого, що він пошматував мої сандалі. Подумаєш — слина з морди тече на килим. Бр-р-р. І де ти тільки віднайшов таку потвору. Хвіст, наче в пацюка, морда, як у кенгуру, жере, наче динозавр. Виявляється, динозаври вміли плавати. Вчора по радіо казали. Ну та певно, тепер на динозавра що завгодно можна казати, однаково ж не перевіриш. Тьху. До чого тут динозаври. Не відволікайся! Ромко, Ромчику, динозаврику мій коханий!

— Що ти там робиш? — зненацька почувся голос брата.

— Як це — що? Купаюся!

— У холодній воді? А ну відчини негайно!!!

— Відчепися, будь-ласка, невже я не маю права на холодний душ?

— Знаю я твій душ! Востаннє попереджаю — відчини, бо виламаю двері.

Довелося відчинити. Якщо у вас є старший брат, ви мене зрозумієте. Одного дня він вирішує, що відповідає за всі вчинки своєї нерозумної неповнолітньої сестрички, і з того часу аж до глибоких сивин тягар братівської турботи висітиме на вашій шиї. Ми з братом — близнюки. Ніколи собі не пробачу, що він виявився на двадцять хвилин спритнішим за мене.

— Курила? — підозріло принюхувався «опікун».

— Ні, чесне слово!

— Вени різала?

— Не дочекаєтесь!

— Чим це так несе? — присікувався брат. — Та ти токсикоманка! Зізнайся! Що це у тебе в кишені?!!

Боротьба за парфуми була запеклою, проте недовгою. Пляшечка опинилася у братовій долоні, ковпачок — у мене, а півфлакону рідини — на його піджаку.

— Фу, — мотав він головою у різні боки. — Дихлофос? «Шахерезада»?

— Та ні, — я простягнула інструкцію. — Це приворотні парфуми. Тобі не потрібні?

— Щиро дякую! Зовсім із глузду з'їхала… — пробурмотів він і вийшов із ванної.

Я знову стала думати про Ромка. Щоб не відволікатися, зосередила погляд на гумовому хомуті, що обвивав трубу. Нещодавно у нас потекла труба. Цяпала вода. Брат був у від'їзді, довелося викликати сантехніка. Зателефонувала у ЖЕК. «Стривайте, я дістану із сейфа органайзер, подивлюсь, коли я вільний», — відповів мені на тому кінці приємний чоловічий баритон. Пан Мирон (так звали сантехніка) прийшов через три дні, ретельно оглянув каналізацію у ванній. Сказав, нічого не вдієш, все