Мій чоловік — пінгвін - Ірина Львова

— Як же я зможу розслабитися без цигарки?

— Навіщо вам розслаблятися?

— Ну, ви ж щойно казали.

— А… Так-так. Стривайте, я лише вставлю у шпарку ключ, бо мені здається, звідти все ж таки дме.

— А з алкоголю п'ю лише кефір. Там мало градусів, десь так два-три.

— Перейдіть на йогурти. Ви не звернули увагу, у коридорі багато пацієнтів?

— Здається, двоє.

— Двоє, добре. Дуже добре. Та-ак… То, кажете, ваша теща намагалася вас отруїти?

— Чия теща? — не зрозуміла я.

— Ваша. Моя вже три роки як віддала Богові душу. Царство їй небесне. Який борщ варила! Шкарпетки мені прала, дітей моїх виховувала. Свята була жінка.

— А ви що — вдівець?

— Що ви мелете? Сплюньте негайно! Через ліве плече, а не через праве, і по дереву постукайте. Та що ви по прескартону лупите, це ж нічого не дасть! — розсердився лікар.

— Пробачте, будь-ласка. А де у вашому кабінеті дерево?

— На підвіконні. Сам постійно туди ходжу.

Я підійшла до вікна, відхилила штору і чемно зробила все, як казав лікар.

— На чому ми зупинилися? — запитав він, нервово скубаючи себе за підборіддя.

— На тещі, — нагадала я. — Тобто, на йогуртах.

— Вона намагалася підсипати отруту в йогурт?

— Лікарю, — не витерпіла я. — Ви мене, здається, з кимсь плутаєте.

— Можливо, — погодився він, задумливо розглядаючи власні нігті. — Я ж один, а вас багато. Дуже багато. І хоч би хто щось радісне сказав. Так ні: чіпляєтесь з різними дурницями. Той темряви боїться, у того хом'ячок удавився… Можна подумати, я темряви не боюся. А хом'ячків із дитинства не зношу. Огидні вони!

— Не правда, — вступилась я за хом'ячків. — Вони милі.

— Ну от, і ви така ж… — приречено пробурмотів лікар і заплакав.

— У вас стрес, — я дочекалась, поки він заспокоїться. — Забагато працюєте. Вам треба відпочити.

— Не смішіть! — він махнув рукою. — У мене двоє дітей. їх годувати треба. Черевики купити, в люди вивести. Однієї зубної пасти йде чотири тюбики на тиждень. Підозрюю, що вони її їдять. Де я маю час на відпочинок?

— Розумію, — я співчутливо похитала головою. — Я також у дитинстві їла зубну пасту.

— Так я й думав! — плеснув себе по коліну лікар. — Це ж шкідливо!

— Не знаю. У той час її виготовляли без емульгаторів.

— Я про свою пасту, а не про вашу. А-а… — продовжував лікар. — Не звертайте на мене увагу. Невеличкий психосоматичний розлад. Минеться.

— У кого розлад: у вас чи у мене? — не зрозуміла я.

— У вас, звичайно. Я не маю права хворіти. Я ж лікар.

— Розумію, інакше від вас утечуть всі пацієнти.

— Та скільки там тих пацієнтів, — відмахнувся лікар. — Народ же у нас як? Кожен вважає себе видатним лікарем і педагогом. Ні, щоб до фахівця звернутися, сидять, самолікуванням займаються. Жаліються випадковим людям. Каву п’ють. А то й горілку.

— А знаєте, що? Давайте вип'ємо кави?

— Ні в якому разі! — категорично заявив лікар і почухав литку. — Кофеїн збуджує нервову систему.

— Дурниці! Він надає енергії і повертає до життя. Давайте-давайте, он у вас на полиці банка стоїть.

— Пити каву з пацієнтами не входить у мої правила. Ви хочете, щоб мене позбавили ліцензії? У наш час залишитися без роботи — це повний пшик.

— Знайдете собі кращу роботу. Ніхто не дізнається про каву.

— А якщо донесуть?

— У вас безпідставна фобія.

— Багато ви тямите у фобіях! По п'ятдесят? До кави…

— А у вас є кефір? Тобто йогурт?

— Де б я пропонував жінці кефір до кави! У мене є спирт. Чистий медичний.

— Ні, дякую. А взагалі… Це нічого, якщо я його водою з-під крана розведу? Дайте піпетку.

— Де я вам її візьму, я ж не окуліст.

— І не хірург, однак, спирт маєте.

Потім я вчила малювати лікаря картини по клітинках. Дуже ефективний метод відволікаючої терапії. Він, правда, трохи поплакав, бо хотів намалювати бульдозер, а вийшов гидкий ненависний хом'ячок. Але швидко заспокоївся, бо я пообіцяла додатково заплатити за каву.

А коли я вже вийшла на вулицю і прямувала на автобусну зупинку, він, визираючи з вікна кабінету, вигукував на всю вулицю:

— Я забув вам дати деякі рекомендації! Засвойте гру в бридж! Захопіться колекціонуванням марок! Купіть дачу і вирощуйте квіти! Виїжджайте на пікніки і малюйте картини по клітинках! А головне — пам'ятайте: полиште усілякі страхи! Негаразди вам лише ввижаються! Це — нерви!

Коли я прийшла додому, вже стемніло. Син знову приніс двійку. Благовірний, як завжди, перебував у блаженному кайфі: на екрані телевізора Кличко-молодший мастив якогось негра.

— Спокійно, — спробувала взяти себе в руки. — Негаразди лише ввижаються. Це нерви.

А потім зателефонувала Наталці і попросила:

— Ти можеш приїхати? У мене є класна кава, трохи спирту й піпетка.

І додала:

— Наталю, мене ніхто не любить…

Я виграла мільйон євро. У «Гоп-стопінг». Ні, здається, назва інакша… Завжди плутаю англійські слова. Стривайте, як же воно називається… «Секс-допінг»… «Бокс-мордінг»… О!