Нічний черговий - Ірвін Шоу

зими я хотів покататися з тобою на лижах. Я мав два тижні відпустки, а сніг, казали, був чудовий...

— Чесно кажучи, я не дуже багато катався останнім часом, — признався я.

Хейл торкнувся злегка мого плеча.

— Гаразд,— сказав він.— Я не задаватиму ніяких запитань.— Ще хлопцем у коледжі він був добрим і чуйним.— Ні, одне запитання все-таки буде. Звідки ти приїхав і що робиш у Вашінгтоні? — Він засміявся.— Бачиш, вийшло аж два запитання.

— Приїхав з Нью-Йорка, — відповів я, — а у Вашінгтоні хочу просити тебе зробити мені невеличку послугу.

— Уряд у твоєму розпорядженні, друже. Проси і отримуй.

— Мені потрібен паспорт.

— Ти хочеш сказати, що досі не мав його?

— Так.

— І ніколи не був за кордоном? — У голосі Хейла чувся подив. Усі, хто його оточував, проводили за кордоном більшу частину свого життя.

— Я був у Канаді. Але для поїздки в Канаду паспорт не потрібен.

— Ти кажеш, що жив у Нью-Йорку.— Хейл був спантеличений.— Чому ж ти не взяв його там? Звичайно, я дуже радий, що в тебе знайшлася причина відвідати мене, — додав він квапливо. — Але все, що ти мав зробити, це піти в контору на П'ятій авеню...

— Та знаю, — сказав я. — Тільки не хочеться втрачати час. Я дуже поспішаю і, думав, що саме тут першоджерело, звідки все тече.

— Тут усіх засмоктало болото, — заперечив Хейл. — Куди ти збираєшся поїхати?

— Спочатку в Європу. У мене з'явилося трохи зайвих грошей, і я вирішив, що час познайомитися з культурою Старого світу. Це бажання виникло в мене після твоїх листівок з Парижа й Афін. — Я відчув, що брешу доволі природно.

— Думаю, зможу зробити для тебе паспорт за один день, — сказав Хейл. — Тільки дай мені свою метрику. — Він замовк, помітивши, що я спохмурнів.— Ти не взяв її з собою?

— Я не знав, що вона потрібна.

— Звичайно, потрібна. Де ти народився? Здається, у Скрантоні?

— Так.

Він невдоволено скривився.

— Що таке? — спитав я.

— З Пенсільванією кепські справи, — відказав він. — Усі метрики зберігаються в Харрісберзі, столиці штату. Тобі доведеться туди написати. Це триватиме найменше два тижні. І то якщо тобі пощастить.

— От чорт,— не втримався я.— Мені ніде не хотілося б чекати два тижні.

— А хіба ти не брав метрику, коли одержував шоферські права?

— Брав, — пригадав я відразу.

— Де ж вона тепер? Спробуй згадати. Може, у когось із твоїх родичів. Валяється десь у скрині?

— Мій брат Генрі й досі живе у Скрантоні,— сказав я.— Здається, після смерті матері він забрав собі весь сімейний мотлох — старі папери, мій шкільний атестат, диплом з коледжу, альбоми з фотографіями і заховав їх у себе на горищі. — Можливо, вона у нього.

— То подзвони йому, хай пошукає. Якщо знайде, нехай перешле тобі рекомендованим листом.

— Можна зробити ще краще. Я поїду до нього сам. Ми не бачилися з Генрі багато років, і нам уже час зустрітися. — Я не хотів, щоб Генрі знав, де я — у Вашінгтоні чи десь-інде. І не збирався пояснювати це Хейлу.

— Зараз подивимося, — сказав Хейл. — Сьогодні четвер. Наближається уїкенд. Навіть якщо ти одразу ж знайдеш метрику, ти не зможеш повернутися так, щоб одержати паспорт до понеділка.

— Гаразд, — погодився я. — Європа чекала так довго, що, думаю, зможе потерпіти ще кілька днів.

— Тобі треба також зробити кілька фотографій.

— Я приніс їх з собою.

Хейл витяг одне фото і став його вивчати.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно скінчив середню школу. — Він похитав головою. — Як це тобі вдається?

— Розмірений спосіб життя, — відказав я.

— Добре, що хоч хто-небудь може це собі дозволити в наш час, — сказав Хейл. — Коли я дивлюся на власні знімки, мені здається, я вже застарий навіть для того, щоб бути батьком самому собі. Чарівне мистецтво фотографії.— Він поклав фотографію на місце, ніби одного швидкого погляду на неї йому вистачить на довгий час. — У понеділок зранку ти зможеш написати заяву. На всякий випадок.

— Я буду на місці.

— Слухай, а чому б тобі не повернутися раніше, щоб провести тут уїкенд,— запалився нараз Хейл.— Вашінгтон — чудове місце для дозвілля. Особливо коли уряд робить перепочинок. По суботах увечері ми граємо в покер. Ти ще граєш у покер?

— Іноді.

— От і чудово. Один із наших партнерів зараз у відрядженні, ти міг би його замінити. У грі завжди зустрічаються наївні люди, що із зворушливим благородством жертвують своїми грошиками. — Він посміхнувся. Хейл ще в коледжі був непоганим гравцем. — Усе буде добре, як у старі часи. Я все влаштую.

Задзвонив телефон, Хейл підійшов до столу, підняв трубку і якусь хвилину слухав.

— Зараз буду, сер, — мовив насамкінець і поклав трубку. — На жаль, Дуг, мені треба йти. Поточні справи.

— Дякую тобі за все, — сказав я Хейлу, коли ми підійшли до дверей.

— Нема за що, — сказав він. — Для чого ж тоді друзі? Послухай, сьогодні ввечері в мене невеличкий прийом з коктейлями. Ти як — вільний?

— Більш-менш.

— Тоді зустрінемось о сьомій. — Ми вже вийшли з кабінету. — А тепер мені треба бігти. Міс Шварц дасть тобі мою адресу. — Він був уже за дверима, рухався швидко, але й зберігав солідність державного діяча.

Міс Шварц написала на картці адресу й віддала її мені, радісно всміхаючись, ніби обдаровувала мене чимось незвичайним. Її почерк був такий же прекрасний, як і вона сама.

Я поволі прокидався, відчуваючи, як ніжна рука повзе вгору моїм стегном. Ми вже двічі тішилися любов'ю, але за мить я збудився зовсім. Жінка в ліжку була моєю винагородою за довгі роки стриманості.

— Ну, хіба так не краще? — пробурмотіла жінка. — Набагато краще. А тепер нічого не роби. Тільки ляж на спину. І не рухайся.

Я ліг на спину. Жінка дуже серйозно ставилася до акту кохання, вона наче виконувала якийсь ритуал, і тому не квапилася. Коли опівночі ми прийшли в її спальню, вона примусила мене лягти і сама поволі роздягла. Останньою жінкою, що роздягала мене, була