Нічний черговий - Ірвін Шоу
Я попросив для себе двокімнатний номер з ванною і, зареєструвавшись під іменем Теодора Брауна, дав домашню адресу: Кемден, штат Нью-Джерсі, де ніколи взагалі не був. Після цього рушив за коридорним, який ніс мої речі, до ліфта. Піднімаючись, я вивчав похмуре вузьке обличчя цього чоловіка. Він був ще зовсім молодий, але в його неспокійних очах не було й сліду невинності. Це була людина, яку сама доля обрала для розпусти. Цікаво, що виробляла б людина з таким обличчям, отримавши зненацька сто тисяч доларів?
Коридорний поставив валізу на стілець у кімнаті, що виходила вікнами в парк, і ввімкнув світло у ванній кімнаті, старанно заробляючи собі на чайові.
— Чи не могли б ви зробити мені послугу? — запитав я, витягаючи п'ять доларів.
Коридорний помітив гроші.
— Це залежить від того, якого сорту ця послуга. Адміністрація не дуже любить зустрічати тут повій.
— Ви помиляєтесь,— заперечив я.— Просто мені треба поставити на лошицю, але я новенький у цьому місті і...— Моє нове життя вже почалося, але старі звички лишалися. «Час і тобі вже, Глоріє, розпрощатися зі стайнею в моїй пам'яті».
Коридорний показав зуби, що, на його думку, мало зображувати усмішку.
— У нас є свій букмекер,— сказав він.— Я можу привести його сюди через п'ятнадцять хвилин.
— Дякую,— і я віддав йому п'ять доларів, не маючи сумніву щодо того, куди вони підуть. Хоч би якими шахрайствами він промишляв, і житиме і помре він у злиднях.
— Вельми вдячний, сер,— розквітнув коридорний. Гроші зникли.— А ви не скажете, на кого хотіли б поставити?
— На Глорію у другому заїзді в Гайалі.
— Ставки на неї один проти п'ятнадцяти,— повідомив він, безперечно, розуміючись на перегонах.
— Так, то й так,— сказав я.
Коли він пішов, я відпустив вузол краватки і ліг на ліжко.
Невдовзі з'явився букмекер — здоровань у пожмаканому костюмі, з трьома кульковими ручками у нагрудній кишені піджака. Говорив він високим тонким голосом, несподіваним для людини його габаритів, задихаючись і невпинно рухаючись.
— Привіт, друже,— вигукнув чоловік, зайшовши в кімнату і швидко озирнувшись, щоб оцінити обстановку. Це була людина, готова до будь-яких несподіванок. Хоча його діяльність припадала на денний час, жив він у тому ж світі, що й поліцейський з патрульної машини. — Морріс казав, ви хочете випробувати своє щастя.
— Еге ж. Хочу поставити на Глорію...— На якусь хвилину я завагався.— Три сотні в другому заїзді в Гайалі. У ранковому бюлетені я вичитав, ніби ставки на неї один проти п'ятнадцяти.— У мене з'явилося якесь відчуття безтурботності, ніби я летів у відкритому літаку, без кисню, і раптом виліз із кабіни на висоті двадцять тисяч футів.
Здоровань дістав з кишені зіжмаканий папірець, розгорнув, пробіг по ньому пальцем і повідомив:
— Можу запропонувати вам один проти двадцяти.
— О'кей,— погодився я і дав йому три стодоларові папірці. Букмекер узяв їх, уважно обстежив, зиркнув на мене. Я вирішив виявити делікатність і разом з тим обережність.
— Мене звуть...
— Я знаю, як вас звуть, містере Браун. Морріс мені сказав.— Він зробив якусь позначку на своєму аркушику однією з трьох ручок. — Виграші я сплачую о шостій у барі, що внизу.
— Побачимось о шостій,— сказав я.
— Не втрачайте надії,— відповів черевань без тіні усмішки. Він поклав мої гроші до інших, спритно перев'язав усі гумкою. В нього були невеличкі пухкі руки.— Морріс завжди знає, де мене можна знайти, містере Браун,— нагадав він, виходячи з номера.
Після цього я відкрив сумку і став витягати одяг. Дістаючи зубну щітку й приладдя для гоління, я упустив лезо й воно залетіло під шафу. Довелося стати навколішки й добряче понишпорити, перш ніж я знайшов його, а разом з ним витягнув з-під шафи й монету. Це був запорошений долар. Сьогодні мені неабияк щастило. Я здув з монети пилюку і, кладучи її в кишеню, подумав: «У цьому готелі не дуже дбають про чистоту».
Годинник показував майже полудень. Я зняв телефонну трубку і назвав номер «Св. Августіна». Як звичайно, минуло більше півхвилини, перш ніж хтось відповів. Телефоністка Клара вважала всі дзвінки нахабним втручанням у її приватне життя, яке полягало, наскільки я міг збагнути, в читанні астрологічних журналів. Вона демонстративно довго не знімала трубку, висловлюючи цим протест і зневагу до будь-яких перешкод у її пошуках ідеального гороскопу, багатства, слави, молодого і гарного чорнявого незнайомця.
— Привіт, Кларо,— сказав я.— Містер Друсак на місці?
— Звичайно, — відповіла вона. — Він ще зранку причепився до мене, щоб я вас розшукала. А я, до речі, не знаю вашого клятого номера. Ніде не могла його знайти. Подзвонила в готель, записаний у нас як ваша домашня адреса, але мені сказали, що ніколи про такого не чули.
— Я жив там два роки тому. І переїхав. — Насправді відтоді я переїжджав чотири рази. Типовий американець, я постійно рухався в напрямку вільних земель, все далі на північ, до багатств Юкону, через Вісімдесяті вулиці, Гарлем, Рівердейл, замерзлу тундру.— Я не маю номера, Кларо.
— Не маєте номера? Що ви хочете цим сказати?
— У мене немає телефону.
— Тоді ви — щаслива людина, містере Граймс.
— Можете повторити це ще раз, Кларо. А тепер покличте містера Друсака.
— Боже мій, Граймсе,— сказав Друсак, підійшовши до телефону. — Ви втягли мене в халепу. Швидше приходьте сюди і допоможіть мені виплутатись.
— Дуже шкодую, містере Друсак. — У моєму голосі звучав щирий жаль. — Сьогодні я зайнятий. А що сталося?
— Що сталося?! — Тепер Друсак кричав.— Я скажу вам, що сталося. О десятій годині дзвонили з того клятого Західного вузла. По тій адресі, що ви дали, ніякий Джон Ферріс не проживає, ось у чому справа.
— Цю адресу дав він сам.
— Прийдіть і скажіть це поліції. Вони стирчали тут уранці більше години. Крім того, ним цікавилися ще два типи, і якщо мені скажуть, що в них не було під пальтами пістолетів, я матиму право запевняти вас, ніби я міс Рейнголд 1983 року. Вони розмовляли зі мною так, наче я сам подів кудись того сучого сина або щось із його речей. Вони питали, чи не лишив він чогось для них. Він щось лишив?
— Хіба я знаю?
— В усякому випадку, вони хочуть з вами поговорити.
— Чому саме зі мною?
