Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Я сказав їм, що того типа знайшов нічний портьє, і що ви прийдете об одинадцятій вечора. Але вони сказали, що не можуть чекати так довго, питали вашу адресу. Граймсе, ви знаєте, що ніхто в цьому бісовому готелі не має вашої адреси. Звичайно, ці негідники нам не повірили. Вони сказали, що повернуться о третій і в моїх інтересах знайти вас. Жахливе становище! Це не дрібні злодії. Коротко підстрижені, вдягнені, як біржові маклери. Спокійні. Наче шпигуни у кіно. Вони не жартували. Зовсім не жартували. Отже, приїздіть. А я збираюся сьогодні дуже довго обідати.

— Саме про це я хотів з вами поговорити, містере Друсак,— сказав я лагідно, вперше відтоді, як став працювати в готелі, відчуваючи насолоду від розмови з управителем. — Я подзвонив, щоб попрощатися з вами.

— Як це «попрощатися»? — Тепер Друсак уже кричав насправді. — Яке може бути прощання?! Попрощатися! Хто ж так прощається?

— Я, містере Друсак. Минулої ночі я встановив, що мені не подобається, як ви керуєте готелем. Я йду від вас... Я вже пішов.

— Пішов?! Ніхто так не йде. Заради бога, адже сьогодні тільки вівторок. Тут лишилися ваші речі. Півпляшки віскі, ваша клята біблія, ваш...

— Жертвую її бібліотеці готелю, — урвав я його.

— Граймсе! — зарепетував Друсак. — Ви не можете так повестися зі мною. Я розшукаю вас із допомогою поліції, і...

Я тихенько поклав трубку на важіль. Потім пішов у ресторан морських страв біля Лінкольн-центру і поснідав там, з'ївши великого засмаженого омара за вісім доларів і випивши дві пляшки пива «Хейнекен».

Саме сидячи в ресторані за смачною стравою й імпортним пивом, я зрозумів, що вперше відтоді, як з шостого поверху прискакала повія, в мене є час подумати, що зі мною діється. Досі я все робив автоматично, одну дію без тіні сумніву зміняла інша, мої вчинки були чіткі й визначені, ніби я дотримувався давно складеного, обміркованого до подробиць плану. Але тепер мені треба прийняти якісь рішення, врахувати якісь можливості, уважно обдумати, які небезпеки можуть мені загрожувати. Я відзначив, що вже зараз у моїй підсвідомості щось примусило мене вибрати місце спиною до стіни, звідки можна бачити вхід до ресторану і всіх, хто тут з'являвся. Це мене потішило. Кожна людина при нагоді стає героєм власного детективного роману.

Хоч як це кумедно, але тепер настав час критично оцінити ситуацію, в якій я опинився. Не можна припустити, щоб ті звички, які керували мною в минулому, вирішували моє майбутнє. Я завжди у всьому дотримувався законів. Ніколи не робив нічого, щоб нажити ворогів. Тим більше таких ворогів, як ті двоє, що налякали сьогодні Друсака. Звичайно, подумав я, ті, що прийшли в готель, сподіваючись отримати щось від людини, зареєстрованої під вигаданим ім'ям і вигаданою адресою, могли мати зброю або, нарешті, були схожі на людей, які звикли носити зброю. Можливо, Друсак сьогодні був близький до істерики, але він не дурень, довго працював у готелях і здатний відчути, хто з тих, що стоять біля його столу, може завдати прикрощів, а хто — ні. Проте зараз він ще не знає, якого клопоту можуть заподіяти йому ті люди, і, скоріше за все, ніколи не дізнається.

Одне було напевне або майже напевне — вони не звернуться до поліції, хоча який-небудь дурисвіт-поліцейський може і вплутатись у цю халепу. Отже, з цього боку мені нема чого боятися. Навряд чи людина, яка назвалася Джоном Феррісом, і ті двоє, що прийшли з ним зустрітися, були зв'язані легальним бізнесом. Тут могло бути якесь хабарництво, борг чи шантаж. Недаремно ж останнім часом почали випливати на світ скандальні історії з адміністрацією Ніксона. Стало відомо, що бездоганно респектабельні люди, стовпи суспільства, мали звичку таємно носити в своїх портфелях-«дипломатах» величезні суми грошей, тримати в своїх робочих столах сотні тисяч доларів. Отже, я, як мені спало на думку згодом, міг випадково налетіти на дилетантські і порівняно небезпечні політичні махінації. Але поки що я був упевнений, що маю справу із звичайними бандитами, що вбивають заради грошей. «Схожі на розвідників з кінофільмів», — сказав Друсак. Я цьому не повірив. Бо бачив тіло.

На мою думку, то були гангстери. Мафія. Незважаючи на газетні статті, а головне — кінофільми про підпільний світ, які іноді мені доводилося дивитися, як і більшість людей, я мав досить невиразне уявлення про те, що таке мафія, і, мабуть, перебільшував її всемогутність, її систему розвідки, владу, можливість знайти і знищити людину заради помсти.

В одному я був певний. Тепер я мимоволі став з ними на один рівень і мав підкорятися їхнім правилам. За одну мить холодної зимової ночі я обернувся на вигнанця, єдина мета якого — прагнути безпеки.

Правила гри були нескладні. Я не повинен перебувати у стані спокою. Я мушу весь час рухатися, зникати. Нью-Йорк — велике місто, і тисячі людей, без сумніву, успішно переховуються тут роками, але ті, що, може, вже йдуть по моїх слідах, узнають моє ім'я, вік, зовнішні прикмети і без зайвого клопоту, докладаючи мінімум зусиль, дізнаються, де я вчився, де працював до цього, викриють мої родинні зв'язки. Яке щастя, подумалося мені, що я неодружений, у мене немає дітей, і ні мої брати, ні сестра навіть не здогадуються, де я є. І все-таки в Нью-Йорку завжди буде шанс наштовхнутися на когось, хто мене знає, хто може сказати щось зайве моїм переслідувачам.

Взяти хоча б сьогоднішній ранок — історію з коридорним. Це моя перша помилка. Він мене запам'ятав. А з його обличчя видно, що він за двадцять доларів продасть рідну сестру. Крім того, букмекер у готелі. Помилка номер два. Легко собі уявити, які в нього зв'язки.

Я не знав, що робитиму з грошима, які тихо лежали у сховищі, але, звичайно, мав намір використати їх на розваги. І, звісно, не в Нью-Йорку. Мені завжди хотілося подорожувати, тепер подорож буде водночас і насолодою, і необхідністю.

Я з задоволенням закурив сигару, відкинувся на стільці й подумав про краї, які хотів би побачити. Європа. У моїй уяві приємно мигтіли слова: Лондон, Париж, Рим.

Але перш ніж перетинати океан, мені треба дещо зробити в Америці. По-перше, дістати паспорт. Раніше він мені був непотрібний, а тепер знадобиться. Його можна було б одержати в нью-йоркській канцелярії держдепартаменту, але той, хто мене шукатиме, легко здогадається, що це — перше місце, куди я звернусь,