Нічний черговий - Ірвін Шоу

Вийшовши наступного ранку з готелю, я побачив, що на зупинці таксі вишикувалася велика черга, тому рушив пішки, сподіваючись піймати машину десь по дорозі. День видався сонячний, приємний після нью-йоркської холоднечі, а вулиця, по якій я йшов, справляла враження респектабельного добробуту, перехожі були добре вдягнені й солідні. Півкварталу я йшов поруч з поважним огрядним чоловіком, який у своєму пальті з норковим коміром цілком міг виявитися сенатором. Я розважав себе, уявляючи, як зреагував би цей чоловік, якби я підійшов до нього, зупинив і розповів йому про свої пригоди з вівторка.

Я зупинився біля світлофора й помахав таксі, яке чекало зеленого світла. Коли машина під'їхала, я побачив на задньому сидінні пасажира, жінку. Але водій, сивий негр, нахилився й відчинив вікно.

— Куди вам, містере? — спитав він.

— У державний департамент.

— Сідайте, — запросив водій. — Вам по дорозі з леді.

Я відчинив задні дверцята.

— Ви не проти, мем, якщо я під'їду з вами? — спитав я ввічливо.

— Звичайно, проти, — відповіла жінка. Це була доволі молода, не старша тридцяти років гарненька білявочка з чітко окресленими рисами обличчя, яке зараз псували розлючені стиснуті губи.

— Прошу пробачення, — сказав я, зачинив дверцята і вже збирався повернутись на тротуар, коли відчинились передні дверцята.

— Сідайте, сер,— повторив водій.

«Так і треба цій заразі», — подумав я і, не обертаючись, сів поруч з водієм. З заднього сидіння почулося сердите сопіння, але ні таксист, ні я не обернулись. Їхали мовчки. Коли машина зупинилась біля урядового будинку з колонами, жінка нахилилась уперед.

— Долар сорок п'ять центів? — спитала.

— Так, мем, — відповів водій.

Жінка сіпнула гаманець, витягла долар і кілька дрібних монет і поклала їх на заднє сидіння.

— Не сподівайтесь на чайові,— кинула виходячи. Жінка подалась до центрального входу, і навіть спина її свідчила про її роздратування. Я відзначив, що в неї гарні ноги.

Водій посміхнувся, простяг руку і згріб гроші.

— Службовка,— кивнув він головою їй услід.

— Тобто с-у-ка,— докинув я.

Водій знову посміхнувся.

— О, в цьому місті всякого жита на лопаті.

Він ще довго похитував головою та посміхався подумки до себе.

Біля держдепартаменту я дав йому долар на чай.

— То як ви гадаєте,— звернувся до мене водій,— та маленька леді — непоганий початок робочого дня?

Я зайшов у вестибюль і побачив стіл довідок.

— Будь ласка, я хотів би побачити містера Джеремі Хейла,— сказав дівчині за столиком.

— Ви знаєте, в якому кабінеті він сидить?

— Боюсь, що ні.

Дівчина зітхнула. Я вже помітив, що у Вашінгтоні повно гарненьких жінок з бридким характером. Поки вона водила пучкою по сторінках грубої книги, шукаючи Джеремі Хейла, я згадав, що колись — дуже давно — сказав був йому:

— З таким прізвищем, як у тебе, ти, Джеррі, конче повинен потрапити до державного департаменту.

Згадавши цей випадок, я посміхнувся.

— Містер Хейл чекає на вас?

— Ні.

Я багато років не розмовляв з Хейлом і не писав йому листів. Тому, звичайно, він на мене не чекав. А колись ми обидва вчилися в одному коледжі в Огайо і були добрими друзями. Потім я став працювати у Вермонті, і ми кілька разів каталися разом на лижах, коли Хейл не бував у закордонних відрядженнях.

— Будь ласка, ваше ім'я, — попросила дівчина.

Я назвав їй своє ім'я, і вона подзвонила кудись по телефону.

Після короткої розмови вона поклала трубку і виписала мені перепустку.

— Містер Хейл може прийняти вас зараз. — Вона подала мені перепустку, написавши на ній номер потрібного мені кабінету.

— Дякую, міс, — сказав я, і тільки тоді помітив у неї обручку. «Ще один ворог у Вашінгтоні», — майнуло мені в думці.

Я пішов до ліфта. Він був майже повний, але піднімались ми у пристойній тиші. Секрети держави охороняються добре.

Ім'я Хейла було написане на дверях одного з багатьох кабінетів у коридорі, який здавався безкінечним. «Цікаво, що всі ці люди роблять для Сполучених Штатів Америки протягом восьми годин на день і двохсот днів на рік?» — подумав я і постукав у двері.

— Зайдіть, — озвався жіночий голос.

Я штовхнув двері і опинився в маленькій кімнатці, де за друкарською машинкою сиділа молода вродлива жінка. Друзяка Хейл таки непогано влаштувався.

Вродлива молода жінка чарівно усміхнулася мені, а я спитав себе у думці, чи така сама привітна вона і в таксі?

— Ви містер Граймс? — спитала жінка, підводячись з місця. На повний зріст вона була ще прекрасніша — висока, струнка і темнокоса, в блакитному светрі, що ладно облягав її стан.

— Так, — відповів я.

— Містер Хейл дуже радий вашому візиту. Будь ласка, заходьте до нього. — Вона розчинила переді мною двері до кабінету.

Хейл сидів за встеленим паперами столом і вивчав їх. З часу нашої останньої зустрічі він погладшав, на лагідному ввічливому обличчі з'явився вираз ділової солідності. На столі у срібній рамці стояла фотографія його сім'ї — дружина і двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Всього в міру. Нульовий приріст населення. Взірець для дикунів. Побачивши мене, Хейл відразу ж підвівся, приязно всміхаючись.

— Дуг! — вигукнув він — Ти не уявляєш собі, який я радий тебе бачити.

Тиснучи йому руку, я здивувався з того, що мене дуже зворушило привітання мого друга. За останні три роки ніхто по-справжньому не радів зустрічі зі мною.

— Де ж ти був, де пропадав, чоловіче? — спитав Хейл, Він кивнув на шкіряний диван, що стояв під однією зі стін його просторого кабінету, і, поки я сідав, підсунув дерев'яне крісло і сів сам. — Я навіть думав, що ти взагалі покинув цю грішну землю. Тричі писав тобі, але листи поверталися назад. Невже ти досі не навчився, переїжджаючи, давати свою нову адресу? Я писав навіть твоїй дівчині, Пет. Вона відповіла, що не знає, куди ти поїхав. — Хейл раптом сердито поглянув на мене. У нього була приємна зовнішність — високий зріст, ладна статура, привітне обличчя, з яким зовсім не в'язався цей сердитий вираз. — Мені не подобається твій вигляд. Таке враження, ніби ти роками не бував на свіжому повітрі.

— Ну, ну, — зупинив я, — не все одразу, Джеррі. Я вирішив, що мені більше не до вподоби літати і почав їздити. Туди-сюди.

— Минулої