Дарксіті - Остап Соколюк

— Боб, мені здається я прокинувся.

— Що це значить?

Боб подає мені мій улюблений гамбургер із сиром і картоплю фрі із фірмовим соусом.

— Коли Ліла пішла від мене, вона сказала мені: «Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти».

— Жахливі слова… Люди завжди говорять страшні слова, коли кидають когось… Це ж не означає, що вони дійсно так думають, не означає, що це правда.

— А що?

— Вони просто дуже хочуть зробити комусь боляче. Щойно нас ображають, ми прагнемо образити у відповідь. Такий… закон.

— Знаєш, Боб, люди, які сідають на заднє сидіння мого таксі… Їх також легше ненавидіти. Декого із них можна пожаліти, але не полюбити.

Боб замислено поглянув у зоряне небо.

— Не знаю щодо них, але ти — хороша людина.

Для чого ми говоримо такі фрази? Щоб підбадьорити когось? Можливо, після таких фраз люди і стають хорошими? Можливо, ми настільки піддаємось впливу чужої думки, що буквально міняємось від сторонніх слів.

— Дякую, Боб. Я також тебе люблю.

Боб простодушно засміявся:

— Такі слова я сказав недавно Міккі Рурку, котрий викинув мою картоплю фрі, бо вона йому була несолена.

Балачки, балачки. Після них здається, що стає легше на душі. Але все одно — щоб зняти тягар, потрібно щось більше. Щось інше.

Я знову на дорозі. Їду куди очі дивляться. Тієї ночі все було як завжди і лише один пасажир був зовсім не таким, як усі. Він сів на заднє сидіння, важко видихнув перегаром і повернув до мене свою лису, загрозливу голову.

— А у ТЕБЕ, яка історія? — спитав бандит.

Є люди, немов бабай — ними лякають людей. Гітлер, Сталін. Хто там зараз?

Відчуваєте? Відчуваєте, як вам не приємно чути ці імена. Уявіть себе поруч із цими істотами — із цими монстрами. Що відбувалось у їхніх головах? Як вони лягали спати, прокидались? Про що говорили за обіднім столом?

Чи уявіть себе поруч із Чикатило. Із цим виродком у вас точно мало спільного. 52 жертви протягом десятка років. Цілком схиблена психіка.

Саме таким був і Містер Драк для Дарксіті — справжнім бабаєм!

Я сиджу за барною стійкою у «Міранда Шут» і заливаю у себе віскі. Склянка за склянкою. Ми щойно повернулись зі Старого порту і віддали товар. Але що буде далі? Я відчуваю це. Як наростання сп’яніння у моїй голові. Я відчуваю неминучість!

— Раґнар? Ти вирішив напитись?

До мене підсідає Остін. Цей височезний бандюга викликає справжній страх у незнайомих йому людей. Він ніколи не говорить просто так — завжди здається, що випробовує тебе.

— Так. Напевно, нажрусь. Бармен, дай всю пляшку.

Остін дістає пачку сигарет і прикурює одну.

— Є причина? — його неймовірно довгі пальці, немов плетуть павутину із сигаретного диму.

Я задумався. Схоже, настав час розповісти. Алкоголь завжди допомагає розв’язати язика. Бармен ставить переді мною пляшку.

— Ти говорив із Мальдіні? — питаю.

— Ага. Він задоволений. Перепитав мене, чи ми не залишили свідків. Я сказав, що жодної живої душі. Ти ж розправився із тим утікачем?

— Так. Я убив його. Але перед смертю він щось мені сказав.

— Невже? — Остін іронічно кривить губу.

— Він сказав мені, що це був товар Містера Драка.

Запала тиша. Я не дивився на Остіна. Але відчув, як всередині нього все перевернулось. Я хильнув ще — віскі було першокласним.

— Блять, — от що сказав мені Остін.

Містер Драк був головним босом у місті. Всі інші мафіозі виглядали супроти нього лише пішаками. Мальдіні — тим більше. Ніхто ніколи не наважився би зачепити товар Драка. Тоді чому нас відправили зробити це? Невже Мальдіні був таким наївним і вважав, що це йому зійде з рук? Може, його самого обдурили?

— І ти після цього просто сидиш тут і п’єш? — вимогливо запитав мене наш ватажок.

— А що ще робити? Їсти я не хочу.

Остін озирнувся назад — там за столиком сиділи Джордан і Рікі. Хлопці сміялись. Напевно, над якимось анекдотом Рікі — він любив їй розповідати Дробовику. А жирного було легко розсмішити.

— От що