Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

мільйонери. Я сам мав серед них чимало знайомих, і ми часто обідали разом у розкішних китайських ресторанах. Там є кілька ресторанів, не гірших за ті, що відомі в усьому світі, а кантонська кухня просто таки чудова. Моїми найкращими приятелями того року були десять мільйонерів, і всіх їх я знав тільки на ініціали: Х.М., М.Й., Т.В., Х.Дж. і так далі. Так називають там усіх визначних китайців. Приятелював я і з трьома китайськими генералами, один з них довго жив у Лондоні, в Уайтчепелі[132], дуже пристойний чоловік, він був там інспектором поліції; і з п'ятьма чи шістьма пілотами Китайської національної авіакомпанії, що отримували шалені гроші, але платили їм за діло; і з одним полісменом, і з напівбожевільним австралійцем, і з багатьма англійськими офіцерами, і з… Та годі вже, не надокучатиму тобі дальшим переліком. У Гонконзі я мав стільки близьких і добрих приятелів, скільки ніколи не мав ні перед тим, ні потім.

— Cuándo viene el amor?[133]

— Та от ніяк не надумаю, з котрого amor почати. Ну гаразд. Зараз буде тобі amor.

— Тільки розповідай цікаво, бо Китай мені вже трохи набрид.

— Якби ти побувала там, він би тобі не набрид. Ти полюбила б його, як і я.

— Чого ж ти там не лишився?

— Не можна було лишатися, бо туди з дня на день могли вдертись японці.

— Todo está jodido por la guerra[134]

— Атож, — сказав Томас Хадсон. — Згоден з тобою. — Він ще ніколи не чув від Цнотливої Ліл таких міцних висловів, і це його здивувало.

— Me cansan con la guerra[135].

— Мені теж, — мовив Томас. — Страшенно набридла. А от згадувати Гонконг ніколи не набридає.

— То розкажи мені ще про нього. Це bastante interesante[136]. Просто мені хотілося послухати про кохання.

— А насправді там було так цікаво, що на кохання майже не лишалося часу.

— З ким ти любився там уперше?

— З однією дуже високою на зріст і вродливою китаянкою. Вона дотримувалась європейських поглядів, була дуже емансипована, але нізащо не хотіла приходити спати зі мною до готелю, бо тоді, мовляв, усі знатимуть, та й до себе в дім ночувати мене теж не пускала — боялася, що дізнаються слуги. А тим часом її собака вівчарка вже знав про нас і дуже нам заважав.

— Де ж ви любилися?

— Та так, як ото зелена молодь: там, де мені вдавалось її умовити, а найчастіше в машинах та в найманих екіпажах.

— Певно, то було дуже погано для нашого приятеля містера Ікса.

— Авжеж.

— Ото й усі любощі? І ви не переспали разом жодної ночі?

— Жодної.

— Бідолашний Том. А чи варта була вона такого клопоту?

— Не знаю. Здається, що варта. Мені слід було б найняти собі будинок, а не залишатися в готелі.

— Найняв би «гріховний дім», як оце всі тут роблять.

— Не люблю я «гріховних домів».

— Я знаю. Та коли вже тобі так хотілося тієї дівчини.

— Усе розв'язалось інакше. Тобі ще не набридло про це?

— Ой ні, Томе, розказуй, будь ласка. Таке не набридає. Як же воно розв'язалося?

— Одного разу ми з тією дівчиною повечеряли, а тоді допізна каталися в човні, і нам було страшенно хороше, але незручно. Вона мала прекрасну шкіру, яку любо було гладити, і всі попередні пестощі дуже збуджували її, і губи в неї були хоча й тонкі, проте налиті коханням. Потім ми пішли до неї додому, а там був той собака, і ми мали стерегтися, щоб нікого не збудити, і врешті я подався сам до свого готелю, страшенно роздратований усім тим, стомившись сперечатися, і хоч знав, що її правда, але думав собі: на біса та клята емансипація, коли не можна разом лягти до ліжка. Якщо вже емансипуватися, думав я, то нехай буде вільно розстеляти постіль. Одне слово, вертався я похмурий і frustrado[137]

— Ніколи не бачила тебе frustrado. Мабуть, ти тоді дуже кумедний.

— Ні, не кумедний. Просто лихий, і тієї ночі теж був лихий і сам собі осоружний.

— Розказуй далі.

— Ну от, беру я у вестибюлі свій ключ, а сам такий уже frustrado, що все мені остобісіле. Готель великий, розкішний, такий, знаєш, похмуро розкішний, і я піднімаюся ліфтом до свого великого, розкішного, похмурого й безлюдного номера, де, як я знаю, нема тієї стрункої вродливої китаянки. Проходжу коридором, відмикаю важкі двері своєї величезної похмурої кімнати й раптом бачу там…

— Що?

— Трьох просто-таки чарівних молоденьких китаянок, таких чарівних, що проти них та моя красуня, яку я не зміг затягти до ліжка, видалася б шкільною вчителькою. Такі вони були гарні, що аж дивитись несила, і жодна не знала ні слова по-англійському.

— Звідки ж вони взялися?

— Їх прислав один з моїх приятелів мільйонерів. Одна дала мені записку від нього на цупкому папері в пергаментному конверті. Там було всього три слова: «З вітанням від C.B.»

— То що ти зробив?

— Я не знав їхніх звичаїв, отож потиснув кожній руку, поцілував їх по черзі, а тоді сказав, що як на мене, то найкраще нам для першого знайомства піти всім разом під душ.

— Як же ти їм сказав?

— По-англійському.

— І вони зрозуміли?

— Я так розтлумачив, що зрозуміли.

— А далі ти що робив?

— Спочатку я дуже розгубився, бо ніколи ще не спав з трьома дівчатами воднораз. З двома воно непогано, хоч тобі це й не до вподоби. Не те щоб удвічі краще, ніж з однією, а якось інакше і доволі-таки приємно, коли ти під чаркою. Але три — це вже ціла купа дівчат, і я розгубився. Я спитав їх, чи не хочуть вони випити, але вони не захотіли. Отож я випив сам, і ми сіли на ліжко, що було, на щастя, дуже велике, а вони всі були тендітні. Потім я вимкнув світло.

— Ну й приємно було?

— Чудово. Було чудово опинитися в ліжку з китаянкою, що мала таку ж ніжну шкіру, як та моя знайома, навіть ще ніжнішу, і була й боязка, й безсоромна, і не знала ніякої тобі емансипації, та ще й усе те потроєне, та ще й у темряві. Я ще ніколи перед тим не обіймав одразу трьох дівчат. Але, виявляється, таке цілком можливе. Вони були добре навчені свого діла й знали багато такого, чого й я не знав, і все те діялося в темряві, і спати мені аж ніяк не хотілось. Та зрештою я все-таки заснув, а