Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Є, є!

— Та що є? Де ти подiвся? Iди сюди! — гукнув Найда.

— Iду, iду! — вiдгукнувся диякон. — Є прикмета! Почулося голосне шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Аркадiєвi.

— Що є? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? — засипав вiн питаннями товариша.

— Важлива прикмета! — ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй. — Коло горба тече струмок, а витiкає вiн з печери, яка йде пiд цим горбом…

— Печера? — вражено вигукнув Найда. — А за скiльки крокiв вiд каменя?

— Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох… Повiдомлення Аркадiя востаннє пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера, джерело, горб… Усе це були пiдхожi й надiйнi прикмети, якi давали тверду впевненiсть друзям, що вони нарештi знайшли вiрну дорогу. Справдi, найчастiше скарби закопують у печерах i льохах.

— Ну, ходiмо швидше, — сказав Найда, — поки ще сонце не зайшло… Щоб добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб i спуститися з нього крутим захiдним схилом. Це їм пощастило зробити без будь-яких нових пригод. Крокiв за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонiв у замулених берегах; пiшовши проти його течiї, вони дiстались хвилин за двi до печери, про яку говорив Аркадiй.

Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд її склепiння й вiльно випростались: печера була тут досить висока й широка.

— Ну, що скажеш? — спитав Найду Аркадiй, пильно вдивляючись у його заклопотане обличчя.

— Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. — Найда показав собi пiд ноги, — i дурень не закопав би скарбу!

Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по звуку знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили.

Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на свої заступи.

— Ну, де ж тепер шукати? — пiсля довгої мовчанки запитав Аркадiй.

— Де хочеш, тiльки не тут! — вiдповiв Найда.

— Все-таки треба продовжувати пошуки, а не їхати звiдси дурнями! — сказав Аркадiй.

— Шукай, коли маєш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.

— Ну, йди! Баба! — в запалi вигукнув диякон. — А я копатиму тут доти, доки не згину!

Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий обов’язок.

Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсилої лютi, як нараз його увагу привернуло шарудiння листя над головою.

Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку велетенської липи, пiд якою вiн сидiв, виглядає червона вивiрка, освiтлена останнiми вогненними променями сонця; її гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що клекотiла в грудях Найди.

— Смiєшся! — скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса пiстоль. — Ну, почекай, посмiєшся ти в мене!

Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима ’вивiрку, але її не було.

— Зачепилася за вiття чи що? — пробурмотiв вiн.

Але й на деревi вивiрки не було видно.

«Що за чортовиння? — з досадою подумав козак. — Невже ж я розучився стрiляти?.. Чого доброго…»

Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. «Нi, не може бути, треба перевiрити, — вирiшив вiн. — I, до речi, з верхiв’я востаннє огляну всю мiсцевiсть».

Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.

«Чи не зачепилася вона там?» — подумав Найда й вирiшив лiзти вище.

Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору, полетiв у якусь безодню… Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися трiски, пилюка, смiття…

Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик… «Напад? Вбивство?» — майнуло в головi диякона, але на своє здивування пiд липою вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.

Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив там тiльки пiстоль.

«Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi тут не водяться… Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос i саме з цього мiсця… Отже, Найда був тодi десь поблизу, — куди ж вiн мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?» Диякон iз забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!

Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд землi.

Диякон увесь затремтiв.

— Ти, Найдо? — щосили гукнув вiн.