Білі зуби - Зеді Сміт

Але найгірше — це була злість всередині нього. Не праведний гнів божого чоловіка, але бурхлива, жорстока лють гангстера, підліткового злочинця, готового за будь-яку ціну проявити себе, заснувати клан і побити всіх інших. І якщо гра називалася «Господь» і боротися треба було проти Заходу, проти зарозумілості західного сцієнтизму, проти його брата і Маркуса Чалфена, то він збирався цю гру виграти. Міллат затушив недопалок об поручні. Його заламувало те, що це були не побожні думки. Але вони були про те, що треба — нє? Він схопив саму суть — нє? Чисте життя, молитва (п ять разів на день, без жодного пропуску), піст, праця на користь справи, поширення звістки. І цього достатньо — нє. Можливо. Як би там не було, дороги назад він не бачив. Ага, він стрінеться з Маджідом, він із ним стрінеться… очі в очі, і він з цього вийде переможцем; він матиме право назвати свого брата тарганом і вийде з цього тет-а-тет ще рішучішим щодо свого призначення. Міллат поправив свого зеленого метелика і трохи схилився вперед, як Ліотта (весь загроза і шарм), штовхнув кухонні двері (відколи я пам’ятаю…), даючи час двом парам очей, як двом камерам Скорсезе, впіймати його обличчя і сфокусуватися на ньому.

— Міллате!

— Амма.

— Міллате!

— Джойс.

(Ну, любі мої, тепер ми знаємо одне одного, сказав всередині Міллата Пол Сорвіно, тепер перейдемо до справи.)

— Ну, панове, нема чого піднімати галас. Це просто мій син. Маджід, Мікі. Мікі, Маджід.

Знову «О’Коннел». Бо Алсана визнала правоту Джойс, але не захотіла мастити рук. Натомість вона попросила Самада витягти Маджіда «кудись» і витратити вечір на те, щоб переконати його зустрітись із Міллатом. Але єдине «кудись» — для Самада це був «О’Коннел», і перспектива витягувати туди свого сина йому зовсім не подобалась. Він та його дружина нормально поборолися в садку, поки вирішили питання. Самад майже до кінця думав, що перемога за ним, аж поки Алсана не піддурила його, підступно піддавшись, а потім, заламавши йому руку, звалила на коліна і тицьнула носом у грядку. В результаті ось він — в «О’Коннелі», й це була погана ідея, як він і підозрював. Як тільки вони з Арчі й Маджідом попід стіночку, щоб не привертати зайвої уваги, зайшли до пабу, персонал і всі клієнти одразу вирячились. Останній незнайомець, що заходив разом з Арчі й Самадом, був Самадів бухгалтер, маленький щуролиций дядечко, що до всіх чіплявся з настановами, як робити заощадження (наче відвідувачі «О’Коннел» мали якісь заощадження!), і запитав не раз, а двічі, кров’янку, хоча йому і пояснили, що свинину тут не подають. Ця знаменна подія сталася 1987 року, і вона нікому не сподобалась. І тепер ось що! Не збігло і п’ятнадцять років, як в «О’Коннел» приходить ще один, цього разу весь у білому, неподобство, який чистенький, як на п’ятницю вечір, і неясно як молодший за мовчазну вікову планку (тридцять шість). Що це Самад таке чинить?

— Що це ти таке отут-осьо робиш, Семмі? — спитав Джонні, похмурий довготелесий пацан, що колупав у своїй мисці, аж пищало і здіймалися бульки. Хочеш, шоб тут місця вільного не було де плюнути, чи шо?

— Це-осьо-о хто-осьо такий? — поцікавився Дензел, усе ще живий.

— Твій ненормальний пацанчик? — спитав Кларенс, який, дякувати Богу, теж іще ошивався тут.

— Спокійно, панове. Нема чого чинити галас. Це просто мій син. Маджід, Мікі. Мікі, Маджід.

Мікі трохи не впав від такого і просто стояв якийсь час, а з його пательні звисали яєчні шмарклі.

— Маджід Магфуз Муршед Мубтасім Ікбол, — урочисто сказав Маджід. — Маю приємність познайомитися з вами, Майкле. Я так багато чув про вас.

Це було дивним, бо Самад ніколи нічого не розповідав про Мікі.

Мікі продовжував витріщатися повз Маджіда — на Самада, за потвердженням.

— Твій, шо? Це шо — той, котрого ти посилав додому? Це шо — Маджід?

— Так, так, це Маджід, — швидко відповів Самад, почуваючись незручно з такої уваги до свого сина. — Ну, тепер ми з Арчібальдом замовимо те, що завжди.

— Маджід Ікбол, — повільно повторив Мікі. — Ну, я б нахер ніколи. Ти знаєш, ніхто б нахер не сказав, шо ти Ікбол. У тебе лице, яке викликає довіру, симпатію, чи шо, якщо ти добираєш, про шо я.

— Але я є Ікбол, Майкле, — сказав Маджід, покладаючи на нього і на решту байстрюків навколо стійки свій співчутливий погляд. — Хоча мене й не було досить довго.

— Ану скажи це ще раз. Ну, це просто як у книжці. Я почепив твого… чекай, ану дай я подумаю, як це сказати… твого прапрадіда он тамо — бач?

— Я зауважив його, щойно я сюди зайшов, і я можу запевнити вас, Майкле, моя душа вдячна вам за це, — сказав Маджід, розцвівши, як янгол. — Я почуваюсь тут, як у себе вдома, і оскільки це місце дороге моєму батькові і його другу Арчібальду Джонсу, то, я впевнений, — воно стане дорогим і мені теж. Вони привели мене сюди, я думаю, для того, щоб поговорити про важливі речі, і я думаю, не можна було вигадати кращого місця для них, незважаючи на поганий стан вашої шкіри.

Мікі просто офігів від цього всього і, не приховуючи свого задоволення, відповів не стільки Маджіду, скільки всім в «О’Коннелі».

— Дофіга солодко заливає, нє? Звучить, як нахрін Олів’є якийсь. Королівська нахрін англійська і жодного тобі ляпсуса. Ну й пацан. Ти бажаний клієнт тут, от шо я тобі скажу, Маджіде. Культурний, можна сказати. І не бери