Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Усе мовлене – правда, і правда безрадісна, але як же бути? Преса – нова стихія, небачена раніше сила, що прийшла у світ недавно; це – слово, що стало блискавкою, це соціальна електрика. Хіба у вашій владі знищити її? Що дужче будете ви її гнобити, то швидше станеться вибух. Отже, вам необхідно примиритися з пресою, як примирилися ви з паровою машиною. Треба навчитися здобувати користь із преси, поступово знешкоджуючи її, – для цього доведеться потроху приручати її і тим ослабляти її могутність або поступово пристосовувати ваші звичаї і закони до нових основ суспільства. У деяких випадках преса безсила: згадайте хоча б історію тієї самої алжирської експедиції, у протидії якій ви звинувачуєте газетярів; свобода друку не завадила вам узяти Алжир, як найлютіший обстріл вільної преси не завадив мені в 1823 році вести війну в Іспанії.
Але з чим категорично неможливо погодитися, так це з розлитою в кожному рядку міністерської доповіді безсоромною переконаністю в тому, що ВОЛЯ КОРОЛЯ ВИЩА ЗА БУДЬ-ЯКИЙ ЗАКОН. До чого ж у такому разі приймати конституції? Навіщо обманювати народ уявними гарантіями, якщо монарх може особисто змінити спосіб правління? Причому автори звіту такі впевнені у своїй правоті, що навіть не змушують себе послатися на статтю 14, щодо якої я ще багато років тому передбачив, що вона дозволить відібрати у нас Хартію; вонизгадують про неї, але ніби між іншим, зовсім не відчуваючи потреби вдатися до цієї законної підстави.
Перший ордонанс скасовує майже цілком свободу друку; це – квінтесенція всього, що виношувалося протягом півтора десятка років у надрах таємної поліції.
Другий ордонанс вносить зміни до закону про вибори. Таким чином, кладеться край двом головним свободам: свободі друку і свободі виборів; причому причиною тому не зла воля законодавчого органу, злочинна, але все-таки і далі в рамках законності, а ордонанси, як за часів королівського свавілля. П’ятеро людей, зовсім не позбавлених здорового глузду, з безприкладною легковажністю кинулися в безодню, тягнучи за собою свого повелителя, монархію, Францію і Європу. Я не знав, що відбувається в Парижі. Я сподівався, що дії уряду викличуть спротив і народ, не скидаючи короля, змусить його, проте, дати відставку нинішньому кабінету і скасувати ордонанси. У такому разі, вирішив я, якщо ордонанси залишаться чинні, я не підкорюся їм і в промовах і статтях засуджуватиму ці антиконституційні заходи.
Хоча члени дипломатичного корпусу не були прямо причетні до ухвалення ордонансів, вони схвалили їх і підтримали; абсолютистська Європа ненавиділа нашу Хартію. Коли новина про ордонанси досягла Берліна й Відня, де протягом доби успіх міністерства не викликав сумнівів, пан Ансільйон вигукнув, що Європу врятовано, а пан фон Меттерніх виявив безмежну радість. Незабаром цей останній дізнався, як стоять справи насправді, і радість його змінилася таким же безмежним відчаєм: він заявив, що помилявся, що громадська думка цілком підтримує лібералів і що він починає звикати до думки про австрійську конституцію.
Призначення державних радників, що відбулося за публікацією липневих ордонансів, кинуло деяке світло на історію їх появи. До числа цих придворних, які, вочевидь, сприяли і словом і ділом написанню ордонансів, входили переконані супротивники представницького правління. Хто саме написав фатальні документи? Прибічники монарха, що діяли з його дозволу, чи помічники пана де Поліньяка? Був то плід творчості самих міністрів, чи з ними разом працювали декілька невиправних антиконституціоналістів? Були ці липневі вироки, за словом яких законну монархію задушили на Мосту Зітхань, накреслені якою-небудь таємною Радою Десяти під свинцевими дахами тюремного замку? Чи їх ідея належала тільки панові де Поліньяку? Мабуть, історія так ніколи і не дасть відповіді на ці питання.
У Жизорі я дізнався про паризьке повстання і почув грізні слова; вони доводили, наскільки серйозно ставиться французький народ до Хартії. У Понтуазі я почув новини ще свіжіші, але сумні і суперечливі. У Ерблі коней на пошті не виявилося. Я прочекав близько години. Мені порадили обминути Сен-Дені, де збудовані барикади. У Курбевуа кучер визнав за краще зняти куртку, на ґудзиках якої красувалися геральдичні лілії. Вранці, коли він їхав Єлисейськими Полями, його карету обстріляли. Він сказав, що цією вулицею мене не повезе, і повернув до застави Трокадеро, правіше від застави Зірки. Від цієї застави відкривається вид на Париж. Я помітив триколірний прапор, що майорів на вітрі, і зрозумів, що в місті почався не бунт, а революція. У душі моїй народилося передчуття, що мені доведеться зіграти нову роль: я поспішав до Парижа, щоб захищати суспільні свободи, проте захисту, здається, потребувала королівська влада. Тут і там над будинками здіймалися світлі хмарки диму. До мене долинули кілька гарматних пострілів; рушнична стрілянина змішувалася з гулом набату. З висоти безлюдного майданчика, на якому Наполеон хотів звести палац для римського короля, я мов на власні очі побачив загибель старого Лувру. Місце, де я був, навіяло філософічні втіхи, які завжди викликає вигляд руїн у душі людини, чиє життя – суцільні руїни.
Екіпаж мій спустився з пагорба, переїхав по Єнському мосту на протилежний берег Сени і поїхав далі брукованою вулицею, що йшла уздовж Марсового поля. Довкола не було ні душі. Перед воротами Військової школи я натрапив на пікет кавалеристів: вигляд вони мали невеселий; здавалось, про них усі забули. На бульварі Інвалідів і Монпарнасському бульварі декілька випадкових перехожих з подивом поглядали на поштову карету, що їхала містом, немов за мирного часу. Бульвар Анфер був перегороджений зрубаними в’язами.
Сусіди були раді мені: їм здавалося, що моя присутність збереже квартал від руйнувань. Пані де Шатобріан моє повернення і заспокоїло, і стривожило.
Вранці 29 липня я написав у Дьєпп пані Рекам’є:
«Четвер, 29 липня 1830 року. Ранок.
Пишу Вам, не знаючи, чи дійде до Вас цей лист, оскільки поштовий
