Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Д’Андії, кажучи про себе, дав точний опис однієї сторони мого характеру: «Я ніколи не укладав честолюбних планів, – для цього я був надто честолюбний; Господь вселив у мене потяг до великих звершень в ім’я слави держави і щастя народів, і я не вмів обмежувати себе вузькими рамками особистої користі. Я міг би служити лише королю, який править сам і не прагне ні до чого, окрім безсмертної слави. Отже, королям мого часу я служити не міг».

Тепер, коли я показав вам найпотаємніші куточки своєї душі й оголив її затаєні достоїнства, коли я перелічив вам усі незвичайні довершеності своїх депеш, уподібнившись одному з побратимів по Інституту, який невпинно прославляє власну персону і привчає всіх навколо захоплюватися ним, тепер я відкрию вам, для чого затіяв усю цю похвальбу: я хотів показати, на що здатні літератори, що вступили на державну службу, і захистити їх від нападок дипломатів, фінансистів і чиновників.

Усі ці діячі вважають себе на голову вище від людей, кожен з яких, навіть найнікчемніший, вартий значно більше за них; чи личить всезнаючим панам-практикам молоти таку дурницю? Ви говорите про факти, погодьтеся ж із фактами: більшість великих письменників давнини, середніх віків, сучасної Англії були великими державними мужами, якщо тільки опускалися до політики. «Я не став пояснювати їм, – зауважує Альф’єрі, розповідаючи про свою відмову від посади посла, – що для мене їхня дипломатія і депеші означають значно менше, ніж написані мною чи навіть кимось іншим трагедії; адже людей такого роду напоумити неможливо: вони не можуть і не повинні змінити віру».

Хто з французів був кращим літератором, ніж Л’Опіталь, наступник Горація, чи спритний посол д’Осса, чи Рішельє, ця людина гострого розуму, якій мало було вирішувати спірні питання, писати записки та історії, яка тільки те й робила, що винаходила сюжети для п’єс, складала віршики в компанії Мальвіля та Буаробера і в муках народжувала Академію та «Велику пастораль»? Хіба він став великим міністром тому, що був поганим письменником? Утім, справа ж не в більшому чи меншому таланті, справа у пристрасті псувати папір; проте сам пан де л’Емпірей не виявив більше запалу й щедрості, борючись за місце на Парнасі, ніж кардинал, що витратив на постановку своєї трагікомедії «Світам» двісті тисяч екю! Якби можна було знати напевно, що кожен посередній поет, зайнявшись політикою, стане чудовим державним діячем, з цього випливало б, що кожен чудовий поет стане державним діячем середньої руки: але хіба талант поета убив талант політика в Солоні, елегійному поеті, який не поступався Симоніду; у Періклі, який зраджував муз, щоб зачаровувати афінян чудовими промовами, у Фукідіді й Демосфені, які підняли на таку недосяжну висоту славу письменника й оратора, хоча й віддавали свої сили військовому ремеслу та публічному красномовству? Хіба літературний дар знищив геній Ксенофонта, який, обмірковуючи «Кіропедію», брав участь у «Відступі десяти тисяч»; хіба завадив він двом Сципіонам – другу Лелія і покровителю Теренція, чи Цицерону, царю словесності й батькові вітчизни; нарешті Цезарю, авторові творів з граматики, астрономії, релігії, літератури, суперникові Архілоха в сатирі, Софокла в трагедії, Демосфена в красномовстві, творцеві «Записок», рівних яким не написати жодному історику?

Втім, скільки не наводь прикладів, у нашій країні дар письменника, що безумовно перевершує всі інші таланти, бо він не виключає жодного з них, завжди стоятиме на заваді політичному успіху: справді, яка користь у високому розумі? він ні на що не придатний. Французькі дурні, особлива і суто національна порода людей, мають за ніщо французьких Гроціїв, Фрідріхів, Беконів, Томасів Морів, Спенсерів, Фолклендів, Кларендонів, Болінґброків, Берків і Каннінґів.

У нашім марнославстві ми ніколи не погодимося визнати навіть за геніальною людиною різнобічної обдарованості і здатності справлятися зі справами звичайними так само добре, як справляється з ними людина звичайного розуму. Досить вам хоч на якусь дещицю вийти за межі банальності, як тисяча дурнів зчиняють галас. «Ви заноситесь у хмари!» – кричать вони, горді тим, що самі животіють на землі і не хочуть іншої долі. Таємне усвідомлення власної недосконалості змушує цих бідолашних заздрісників повставати проти таланту; вони поблажливо нагадують Верґілію, Расіну і Ламартіну, що їхній талан – вірші. Але який ваш талан, панове гордівники? – забуття: воно чатує на вас за двадцять кроків од будинку, тим часом як названих поетів двадцять віршованих рядків, написаних ними, прославлять навіки.

‹Французи в Римі за Директорії та Імперії; прогулянки Шатобріана Римом; доля його племінника Крістіана, що став єзуїтом у Римі; від’їзд Шатобріана з Рима до Парижа в травні 1829 р.›

‹Політичні умови у Франції: слабкість ліберального міністерства Поліньяка; Шатобріан їде на води в містечко Котре, в Піренеях, і там складає вірші про цей край›

Я не зміг докінчити оду: мій тужливий барабан бив відбій, скликаючи мріяння минулих ночей, проте в лави відступаючих весь час вривалися мріяння нинішньої хвилини, чий сяючий вид ніяк не в’язався з боязкою міною їх старих товаришів.

І ось, віддаючись віршуванню, я побачив молоду жінку; що сиділа на березі гірського потоку; вона підвелася й пішла мені назустріч; з розмов місцевих мешканців вона знала про мій приїзд. Незнайомка виявилася таємничою Окситанкою, з якою ми вже два роки листувалися, жодного разу не бачивши одне одного; таємниця розкрилася: Patuit Dea [86].

Сповнений шанобливості, я відвідував біля струмка свою наяду. Одного разу, коли я зібрався вже йти, вона захотіла провести мене; мені довелося на руках донести її до неї додому. Ніколи ще мені не було так соромно: я гадав, що людина мого віку, здатна викликати таку пристрасну прихильність юної особи, просто смішна, і що приємнішою для мене могла виглядати ця примха, то більшого приниження я зазнавав, справедливо бачачи в ній знущання. Від сорому я ладний був утекти до ведмедів, що водилися по сусідству. Я відчував зовсім не те, що Монтень, який сказав: «Любов повернула б мені зіркість, тверезість, люб’язність, змусила б піклуватися про власну зовнішність…» Бідолахо Мішель, ти говориш про чудові речі, але на жаль, людям нашого віку любов усього цього аж ніяк не повертає. Нам залишається тільки одне: доброхіть одійти. Отже, замість того, щоб віддатися заняттям здоровим і мудрим, щоб стати гідним кохання, я постарався стерти з пам’яті швидкоплинний образ моєї Клеманси Ізор; гірський вітерець невдовзі