Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

– Я ніколи ще не розповідав вашій милості цієї жалісної історії, – тут Трім утретє витер сльози. – Молода жінка покликала в кімнату старого з дружиною і показала їм гроші для того, щоб мені було надано ліжко й різні дрібниці, які мені знадобляться, поки я не видужаю настільки, що мене можна буде перевезти в госпіталь. – Ось і відмінно, – сказала вона, зав’язуючи гаманець, – я буду вашим банкіром, – але оскільки посада ця не забере у мене багато часу, я буду також вашою доглядальницею.

– По тому, як вона це сказала, а також по її сукні, яку я почав тоді роздивлятися уважніше, я переконався, що молода жінка не може бути дочкою селянина.

– Вона була уся в чорному до самих п’ят, а волосся її закривала батистова пов’язка, щільно стягнута на лобі; це була, з дозволу вашої милості, одна з тих черниць, яких, як відомо вашій милості, багато є у Фландрії, де їм дозволяють жити не в монастирі. – З твого опису, Тріме, – сказав дядько Тобі, – я доходжу висновку, що то була молода бегінка; їх можна зустріти тільки в іспанських Нідерландах – та ще, мабуть, в Амстердамі – вони відрізняються від інших черниць тим, що можуть залишати свій монастир, якщо побажають одружитися; вони відвідують хворих і доглядають їх за обітницею – я б вважав за краще, щоб вони це робили за добротою серця.

– Вона мені часто повторювала, – сказав Трім, – що доглядає мене заради Христа, – мені це не подобалось. – Я думаю, Тріме, ми обоє помиляємося, – сказав дядько Тобі, – треба буде запитати містера Йорика сьогодні ввечері у брата Шенді – ти мені нагадай, – додав дядько Тобі.

– Не встигла молода бегінка, – продовжував капрал, – сказати, що вона буде моєю доглядальницею, як уже приступила до виконання своїх обов’язків, віддалившись приготувати щось для мене. – Через короткий час – який мені здався, одначе, довгим – вона повернулася з бинтами і т. д. і т. д. і протягом двох годин старанно зігрівала мені коліно припарками і т. д., потім приготувала мені на вечерю миску рідкої каші – і, побажавши спокійної ночі, пообіцяла знову бути у мене рано-вранці. – Вона побажала, з дозволу вашої милості, те, чого мені не було дано. Всю ніч я кидався в жорстокій лихоманці – образ бегінки усе в мені перевернув – кожну хвилину я ділив світ навпіл – щоб віддати їй половину – і кожну хвилину засмучувався, що мені нічого розділити з нею, окрім солдатського ранця та вісімнадцяти флоринів. – Всю ніч прекрасна бегінка стояла, як ангел, біля мого ліжка, підводячи запону та пропонуючи мені ліки, – мене пробудила від цього сну тільки сама вона, з’явившись у призначений час і простягнувши мені ліки наяву. Признатися, вона майже не відлучалася від мене, і я до того звик отримувати життя з її рук, що серце моє завмирало і кров відливала від обличчя, коли вона виходила з кімнати; і все-таки, – вів далі капрал (роблячи надзвичайно дивний висновок) —

– то не була любов – оскільки протягом трьох тижнів, що вона майже невідлучно перебувала зі мною, власними руками ставлячи вночі та вдень припарки на моє коліно, – я по совісті можу сказати вашій милості – що * * * * * * * * * * * * * * * * * жодного разу.

– Це дуже дивно, Тріме, – мовив дядько Тобі. —

– «Я так само думаю», – сказала місіс Водмен.

– Жодного разу, – сказав капрал.

Розділ XXІ

– Але в цьому немає нічого дивного, – вів далі капрал – побачивши, що дядько Тобі замислився, – адже Любов, з дозволу вашої милості, точнісінько як війна – в тому відношенні, що солдат, хоча б йому вдалось уціліти три тижні вряд до вечора суботи, – може все ж таки бути уражений у серце в неділю вранці. – Якраз це і сталося зі мною, з дозволу вашої милості, з тією тільки різницею – що я раптом без пам’яті закохався в неділю пополудні – любов, з дозволу вашої милості, вибухнула наді мною, як бомба, – ледве давши мені час вимовити: «Господи помилуй».

– Я ніколи не думав Тріме, – сказав дядько Тобі, – щоб можна було закохатися так раптом.

– Можна, з дозволу вашої милості, коли ви на шляху до того, – заперечив Трім.

– Зроби милість, – сказав дядько Тобі, – розкажи мені, як це сталося.

– Із превеликим задоволенням, – сказав капрал, низько вклонившись.

Розділ XXІІ

– Весь цей час, – вів далі капрал, – мені вдавалось уникнути любові, і вдалося б минути її зовсім, якби доля не ухвалила інакше, – а від долі не втечеш.

– Сталося це в неділю, пополудні, як я вже сказав вашій милості. —

– Старий і дружина його кудись пішли. —

– Усе в будинку було тихо і спокійно, як опівночі. —

– Не було навіть качки або каченяти на дворі.

– Коли прекрасна бегінка увійшла відвідати мене.

– Моя рана почала вже гоїтися – запалення пройшло, але змінилося таким нестерпним свербежем вище і нижче за коліно, що я через нього всю ніч не стуляв очей.

– Дайте я подивлюся, – сказала вона, опустившись на коліна біля мого ліжка і поклавши руку на хворе місце. – Треба тільки трішки розтерти, – сказала бегінка, і з цими словами, вкривши мою ногу простирадлом, почала розтирати нижче коліна, водячи вказівним пальцем правої руки назад і вперед біля самого краю бинта, яким були стягнуто пов’язки.

Через п’ять-шість хвилин я відчув легкий дотик кінчика її другого пальця – скоро він ліг плазом поряд із першим, і вона продовжувала терти таким чином досить довго; ось саме тоді я і подумав, що не минути мені любові, – кров кинулася мені в обличчя, коли я побачив, яка біла в неї рука, – ніколи в житті, з дозволу вашої милості, не побачу я більше такої білої руки. —

– На такому місці, – сказав дядько Тобі. —

Хоча справа ця була для капрала зовсім не жартівлива – він не міг утриматися від усмішки.

– Побачивши, яку мені це приносить користь, молода бегінка, – вів далі капрал, – від розтирання двома пальцями – перейшла через деякий час до розтирання трьома – потім мало-помалу пустила в хід четвертий палець – і нарешті почала терти всією рукою. Більше я ні слова не скажу про руки, з дозволу вашої милості, – а тільки рука її була м’якша за атлас. —

– Зроби послугу,