Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Олфове роздратування замінилося насмішкуватою цікавістю, коли Педді раптом сказав:

— Бачте, в чім річ, містер Брайрлі: я вважаю, що кожен має право захищати свої інтереси. І ніхто на нашому приїску не зробив цього так рішуче й одверто, як ви. Я дуже високої думки про вас, містер Брайрлі, але, по щирості, ви теж не добачили дечого в усій цій історії з розсипним золотом. Це — добра справа. Потрібна нашій країні. Я — за місцевий капітал, за те, щоб гроші залишалися на приїсках. Куди подінемось ми, якщо в нас тут почнуть хазяйнувати різні іноземці? Їй-бо, таким чесним людям, як ми з вами, тут просто не залишиться місця.

Олф засміявся. Он воно що! Педді, здається, вважає, що вони з ним одного тіста книш.

— Мене цікавить тільки робота й справи компанії Мідас», — сказав він різко.

— Гай-гай…— Педді звернув до селища. — Ваша компанія підведе вас, містер Брайрлі: Фріско полює на «Мідас» за дорученням французького синдикату. Якщо незабаром вам доведеться шукати собі роботу, згадайте про мене — може, я дещо запропоную вам.

— Заважив сто фунтів?

— Чорт забирай, невже правда?! Ото самородочок — є чим поласувати, — сказав Тессі.

Хвилину тому Педді Кеван з хряском розчахнув хвіртку, промчав через садок і вихором влетів на веранду до Гаугів. Бруний, скуйовджений, він прибіг просто з роботи, щоб чимшвидше сповістити про новину.

Якось Дінні сказав про Педді Кевана:

— Якщо цього хлопця трохи пошкребти, з нього так і посиплеться золото. Певне, через те він і не полюбляє митися. Боїться, щоб після нього в тазі не знайшли золотого розсипища.

Дінні й Тессі Ріган сиділи на приступках веранди, де зібралося ще кілька старателів, і, посмоктуючи люльки, обговорювали причини тимчасового затишшя в боротьбі за розсипища. Кріс примостився осторонь на одному з саморобних стільців, оббитих мішковиною, і час від часу докидав якесь зауваження. Педді, з розпатланим рудим чубом і дикими від збудження очима, порушив мирний хід бесіди. Коли хто-небудь з таким виглядом вдирається до гурту, це може означати тільки одне: наставляй вуха, десь знайшли золото — буде новий похід!

Кожен із старателів вмить насторожився, у кожного щось тьохнуло в грудях. Старі, досвідчені золотошукачі, такі, як Дінні й Тессі, удавали, ніби зовсім спокійно сприйняли Педдину новину.

— Ну, а де ж вони ростуть, такі самородки?

— Хто його знайшов — відомо?

— Ніхто ні біса не знає, — випалив Педді. — Приїхав панотець Лонг з Кеноуни і каже, що два хлопці знайшли здоровезний самородок. А більше шановний отець нічого не хоче казати. Поклявся, бачте, зберігати таємницю.

Тессі підвівся й підсмикнув штани.

— Ну, цим він не відбудеться, правда, Дінні? Треба самим поглянути, що там таке, та й манатки про всяк випадок зібрати, якщо…

— Похід уже почався, — перебив його Педді. — Дорога на Кеноуну аж кишить. Я з своїм напарником зараз відчалюю теж.

— Пробачте, мем! — гукнув Дінні Саллі. — На сьогодні обід відміняється!

З веранди всіх наче вітром здуло.

— Ну от, хай йому всячина! — Саллі підійшла до дверей і побачила, що всі вони вже поспішають дорогою до міста: і Дінні, й Тессі Ріган, і Педді, й решта старателів, а позаду всіх — Кріс Кроу. Пораючись біля плити, Саллі запарилась, аж мало не падала з ніг, і їй було до сліз досадно, що вся її праця пішла нінащо. Спересердя вона кляла золоту гарячку й усі золотошукацькі походи на світі. Ще тільки почувши, про що з таким захватом розливається Педді, вона вже знала, чим це скінчиться.

Морріс повернувся увечері й на диво спокійно розповів про новину, яку приніс панотець Лонг, і про дику метушню, що знялася в місті навколо походу до Кеноуни, де, як гадали, можна було щось розвідати. Вся ця справа здавалася Моррісу дуже сумнівною. Ні в поліції, ні в гірничому департаментті немає ніяких відомостей про цей самородок, сказав він. Якби самородок існував насправді, то його уже пред’явили б і заявка була б зареєстрована.

Звичайно, всі знають, що частина золота іде на сторону; але старателі суворо пильнують, щоб тут закон не порушувався. Утаювання золота тягне за собою конфіскацію ділянки. Отож навряд чи знайдуться такі, що, натрапивши на багату жилу, стануть нею рискувати. Через те великі знахідки, як правило, завжди реєструються, і тільки якась дрібниця просочується до рук перекупників краденого золота.

Саллі надивуватися не могла, як страшенно змінився Морріс. Раніше — до свого злощасного походу на Маунт-Блек — він перший кинувся б мов навіжений у цю нову погоню за золотом. Але після того походу, і особливо відтоді, як Морріс став трунарем, він цілковито збайдужів до всіляких чуток про нові золотошукацькі походи чи багаті розсипища, знайдені десь на новому далекому приїску.

Саллі знала, що Морріс через силу примусив себе зайнятися своїм новим ремеством. Заглушив у собі відразу до нього і тепер був навіть задоволений, що зумів домогтися успіхів на ниві поховання людей. Не велика то приємність — знімати мірку з небіжчиків, збивати труни або плентатися біля катафалка у похоронній процесії казна-куди на кладовище, казав Морріс. Попервах його просто з душі вернуло і соромно було людям у вічі дивитись, а тепер нічого, звик. Робота як робота, буває гірша. Просто доля зле пожартувала з нього. Але з жарту є зиск — ось що найголовніше!

— Це теж ніби свого роду невеличка жила, — сказав якось Морріс Олфу. — Хто б міг подумати, що я зароблятиму гроші на трупах! Ніхто наперед не знає, де лежить його щастя: Видно, мені судилося не копати золото, а закопувати мерців.

Морріс тепер весь час пропадав або в своїй конторі, або в майстерні, або в стайні; навіть пишався тим, як він уміє догодити пригніченим горем родичам небіжчика — ніколи не шкодує жалобного крепу, складає віршики для повідомлень про похорон, а для одного з