У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Під кінець червня стежки та дороги поміж озерами висихають, на широких галявинах зацвітають сині півники та дзвіночки, а ближче до соснового лісу землю застилає чебрець. У липні достигають суниці, їх відрами тут набирають. Про ожину я вже й не кажу — її стільки, що й козуля не продереться. А скільки грибів! Та це вже пізніше, під осінь, коли починаються дощі. Оті шампіньйони, які вважаються окрасою королівського столу, — дрібні, молоденькі, — тут можна граблями згрібати, особливо там, де колись були тирлища. Попід дубами ховаються так звані білі гриби, хоч насправді вони не білі, голівки в них світло-брунатні. А поміж соснами стільки маслюків, що на них ніхто й уваги не звертає.
Ще й зараз, коли пишуться оці рядки, непролазні хащі, якими поросло старе річище, лишаються незайманими. Тут не побачиш ні порожніх бляшанок, ні брудних газет. Цей райський закуток рятує те, що річище висихає не повністю, машиною його не переїдеш, а містки розраховані лише для підвід.
На той час, про який я розповідаю, головним засобом індивідуального пересування був велосипед. Та й велосипедів тоді було менше, ніж тепер автомашин і мотоциклів. Отож болото наше — а насправді рідкісний закуток первинної незайманості — ніхто, окрім хуторян, не відвідував. Тут випасали худобу, косили сіно, інколи якусь галявину зорювали під картоплю. З дикими тваринами жили дружно, тільки й того, що кабанів від картоплі відганяли. Правда, був на хуторі один п’яничка — його Циганом звали, — то якось він повадився бобрів та нутрій полювати. Але лісники так його віддубасили, що більше ніхто не бачив у його хаті бобрових шкурок. Міліцію кликати не хотіли, бо лісники теж із наших хуторян, то й покарали Цигана по-родинному. Всі тут ріднею переплелися…
Наступного ранку я швиденько причепурилася, зодягнула матроску, в якій ходила до школи, і вичікувала біля хати, доки вийде Василь. Та він не поспішав. У хромових чоботях із шпорами, в синьому галіфе та в сітчастій майці вийшов на подвір’я і довго мився під умивальником. Я вперше помітила, що Василь зовсім не високий, але ставний, з добре розвиненими м’язами.
Підлила води в умивальник, подала рушник. Це чомусь його зворушило, він із вдячністю глянув на мене, а я, мабуть, відразу ж спаленіла, бо почувала себе так, наче сьогодні має статися щось надзвичайне. Погляди наші зустрілися, кухоль у моїй руці затремтів, а Василь, повернувши мені рушника, здивовано запитав:
— Невже ти справді Кирилова?..
Я промовчала, бо не знала, що ховається у цьому запитанні, воно здалося мені беззмістовним. Ну, звісно ж, Кирилова, навіщо таке питати?
Василь тим часом поклав зубну щітку в футляр, вимив бритву та помазок і повернувся до хати. Незабаром вийшов звідти в гімнастерці з великою зіркою на правому рукаві та в зеленому кашкеті.
— Ніби вчора це було, — промовив він чи то до мене, чи до самого себе. — Швидко роки біжать. А сестричка твоя… Вона з матір’ю?
— З матір’ю, — відгукнулася я.
— Бач, виросла… Ну, то ходімо. Покажи мені царство бобрине.
Роса ще не висохла, і кожна краплина сліпила очі, серед вільх та ясенів лежали сонячні плями, вони гойдалися разом із деревами, а враження було таке, що то земля гойдається під ногами. Це відповідало моєму настроєві, бо йшла я зараз не по землі, а десь по хмарах. Тож не дивно, що земля гойдається.
— Тобі ще два роки вчитися? — запитав Василь.
— Два, — повторила я, ступаючи на жердини, що були перекинуті через струмок.
— А тоді куди?
— Що? — не тямлячи, перепитала я.
— Куди потім?..
Я мріяла про медичний, але зараз, похитуючись на жердинах, не могла зібратися з думками, через те й відповіла:
— Не знаю.
Відкрилася велика прямокутна галявина, на якій паслися корови. Звідусюди її обступали високі вільхи, ясени та верби. Я давно здогадувалася, що галявина ця створена не природою, а людськими руками. Хтось, мабуть, викорчував ліс, вирив глибокі рови, а весняна вода довершила справу, і тепер у бездоганному прямокутнику росла шовковиста трава.
— Тут хтось жив, — зауважив Василь. — Чиєсь обійстя.
Проте жодних ознак житла не було й близько. Корови, які тут паслися, належали, мабуть, підгорянам.
Обійстя було залите сонцем. Після темних хащ, якими нам щойно довелося продиратися, сонце боляче сліпило очі. Пахло деревієм і татарським зіллям.
— Дивне відчуття, — промовив Василь. — Якось мені тоскно завжди, коли покинуте житло бачу. Тут житла немає, але колись було. Навіть не житло, а ціла фортеця. Давно колись, дуже давно. Може, в часи Ярослава.
Я рано почала задумуватись про властивості того невідомого, невловимого явища природи, яке люди називають часом. А може, то не явище? Може, то середовище на зразок океану? Ми підіймаємося на його хвилях і самі — тільки його хвилі. Рух свій відраховуємо не од вічності, а лише від поверхні таємничого океану, від його постійного рівня. І коли я так подумала, мені здалося, що Василь уже досяг вершини, а я ще десь унизу, мене тільки жене вгору. Але хвиля котиться, вона вже перекинула Василя по той бік гребеня, мені його ніколи не наздогнати.
І тоді мені стало страшно. Прогаю хвилину, Василь поїде, так і
