Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Можна мені склянку води, будь ласка? – попросив він.

Варґас завагався на мить. Потім підійшов до комода й налив склянку води з напівповної карафки.

– А сеньйорита Алісія? – запитав Ровіра за його спиною. – Вона не з вами?

Варґас зауважив, що Ровірин голос прозвучав дуже близько, і, обернувшись зі склянкою в руці, побачив коротуна зовсім поруч. Той уже більше не тремтів, а налякана фізіономія змінилася непроникною машкарою.

Варґас навіть не помітив клинка.

Він відчув, як щось гостре ввігналося йому в бік так люто, наче хтось вгатив молотком по ребрах, і зрозумів, що вістря пробило легеню. Йому здалося, що Ровіра посміхається, і коли поліціянт хотів вихопити револьвер, коротун ударив його ножем вдруге. Лезо ввійшло йому в шию аж по руків’я, і Варґас похитнувся. Зір йому затуманився, і він схопився за комод. Третій удар пробив йому живіт. Поліціянт осунувся на підлогу. Ровірина тінь нависла над ним. Поки Варґасове тіло здригалося в конвульсіях, вбивця забрав у нього зброю, байдуже оглянув її, а потім відкинув геть.

– Металобрухт, – зневажливо промовив він.

Варґас заглянув у його бездонні очі. Ровіра почекав якусь хвилю, а тоді завдав ще два удари у живіт, провертаючи лезо під час цього. Поліціянт вихаркнув фонтан крові й спробував ударити Ровіру, чи ким там була ця істота, що так його покремсала. Його кулак ледве торкнувся обличчя вбивці. Ровіра вийняв закривавлений кинджал і показав його поліціянтові.

– Сучий син, – пробелькотів Варґас.

– Слухай мене уважно, ти, старе лайно. Я хочу, щоб ти помер, знаючи: із нею я вже не буду таким милосердним. Із нею я забавлятимуся довго, а коли покажу їй усе, на що здатен, вона проклинатиме тебе за те, що ти її так підвів.

Варґас відчув, як нестерпний холод оволодіває ним і знерухомлює кінцівки. Серце йому билося з шаленою швидкістю, повітря бракувало. Під ним розтікалася липка теплувата рідина. Очі його наповнилися слізьми, і Варґаса опанував такий страх, якого він ніколи не відчував у своєму житті. Убивця витер ніж об лацкани його піджака й заховав зброю. Він сидів навпочіпки, зазирав Варґасові в очі й насолоджувався його агонією.

– Ну як? – запитав він. – Що ти зараз відчуваєш?

Варґас стулив очі, і перед ним постав образ Алісії. Поліціянт помер із усмішкою на устах, і коли чоловік, якого він знав як Ровіру, побачив це, убивцю охопила несамовита лють. Хоч і знав, що Варґас уже мертвий, він кинувся гамселити його по обличчю, аж доки не збив собі кулаки до крові.

За дверима Фернандіто слухав усе це. Вибігши сходами нагору, він затримався перед тим, як подзвонити до Варґасового помешкання. Звуки глухих ударів, що лунали по той бік, спинили його. Поміж цими жахливими ударами по чомусь, що, як видавалося, було плоттю й кістками, чийсь надламаний голос ревів із люттю. Фернандіто спробував відчинити двері, але вони виявилися замкненими. Враз удари припинилися, і почулися кроки, що наближалися до виходу. Страх узяв гору, і, ковтаючи сором, хлопець поквапився заховатися нагорі. Він приклеївся до стіни на сходовому майданчику горішнього поверху й почув, як відчиняються двері, а потім, як хтось спускається сходами. Фернандіто визирнув згори в сходовий колодязь і побачив низького на зріст чоловіка в чорному пальті. Повагавшись якусь хвилю, хлопець тишком спустився до Варґасових дверей. Ті були прочинені. Він став на порозі й побачив тіло поліціянта, яке простягнулося посеред чогось темного, що здавалося рідким дзеркалом. Фернандіто збагнув, що це таке, лише коли ступив у калюжу й, послизнувшись, упав ницьма біля трупа. Варґас, білий, наче мармурова статуя, був мертвий. Якусь хвилю Фернандіто не знав, що йому робити. Потім, побачивши на підлозі зброю поліціянта, підібрав її і кинувся сходами вниз.

26

Із моря насунуло хмаровище й похоронним саваном накрило Барселону. Алісія, що сиділа за барною стійкою, обернулася, почувши перші відзвуки грому. Дівчина дивилася на смугу темряви, що невблаганно наповзала на місто. Електричний спазм освітив вировище хмар, і невдовзі перші краплини дощу застукотіли по шибках. За кілька хвилин ринула злива, і світ щез у сірому непроникному мороці.

Буря шаленіла, коли Алісія покинула ресторан і знову попрямувала до кам’яного муру, що оточував маєток «Ель-Пінар». Дощова завіса розмивала обриси предметів і давала Алісії потрібне їй прикриття. Ще раз пройшовши перед хвірткою, дівчина переконалася, що звідси будинок ледве видно. Вона обійшла маєток удруге й видерлася на мур у вибраному заздалегідь місці. Зістрибнувши на той бік, Алісія приземлилася на товстий настил із листя, що розкисло під дощем і пом’якшило її падіння. Ховаючись за деревами, дівчина перетнула сад і вийшла на головну дорогу. Нею Алісія дісталася до задньої частини будинку, де побачила ті вікна до кухонних приміщень, про які згадував Фернандіто у своїй розповіді. Дощ періщив несамовито, струмені води стікали по стінах будинку. Алісія зазирнула в одне з вікон і оглянула приміщення. Вона впізнала вкритий темними плямами дерев’яний стіл, на якому перед очима Фернандіто помирав Віктор Морґадо. Поліціянтів не було видно. Гуркіт грому струсонув будинком аж до підвалин. Алісія вдарила руків’ям револьвера в шибку, і скло розлетілося на друзки. За мить дівчина вже була всередині.

Фернандіто йшов за незнайомцем по п’ятах. Чоловік безтурботно чимчикував вулицею, наче кілька хвилин тому і не вбив холоднокровно людину, а просто вийшов прогулятися. Зблиснув перший спалах блискавки, і перехожі поквапилися заховатися від дощу під арками на Королівській площі. Убивця не пришвидшив ходи і не виявив жодних намірів шукати схованки. Він далі неспішно простував у напрямку до Ла-Рамбли. Там, просто на краю тротуару, незнайомець затримався. Фернандіто, що наближався до нього, пересвідчився, що одяг чоловіка весь мокрий. На мить хлопцеві закортіло дістати з кишені Варґасів револьвер і вистрілити вбивці у спину. Той стояв нерухомо, немовби відчував присутність Фернандіто й чекав на нього. Відтак нарешті знову рушив, перетнув Ла-Рамблу, вийшов на початок вулиці Конде-дель-Асальто й попрямував у саме серце Равалю.

Фернандіто, пустивши незнайомця трохи вперед, пішов за ним і побачив, як чоловік на розі з вулицею Ланкастер повернув праворуч. Хлопець поквапився і прибіг туди саме вчасно, щоб побачити, як незнайомець зникає у під’їзді одного з будинків. Фернандіто перечекав кілька секунд, а потім повільно наблизився, притискаючись до стіни. Струмені брудної води, що падали з карнизів, бризкали йому в обличчя й лилися за комір. Хлопець зупинився перед дверима, до яких зайшов убивця. Здалеку йому здалося, що це вхід до сходової клітки, але тепер виявилося, що на першому поверсі