Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Бойз лежав важкий, міцно збитий, довгий, безгучно муркотів і розкошував на всю губу.
— Що показує твій локатор, Бою? Яка в тебе ширина імпульсів? А яка частота їх повторення? Я ж маю в собі вмонтований магнетрон. Тільки ти нікому про це не кажи. А надалі, коли завдяки УВЧ підвищиться роздільна здатність, тих ворожих сук можна буде вистежувати ще на більшій віддалі. Усе це мікрохвилі, Бою, і ти їх оце якраз і вимуркочуєш.
То отак ти додержуєш свого рішення не думати про все це, поки не настане час вирушати знов. Ні, не море ти хотів забути. Ти ж сам знаєш, що любиш море і не хотів би жити десь-інде. Вийди-но на веранду та поглянь на нього. Воно не жорстоке й не бездушне, то все Quatsch[94]. Просто он воно там, його рухає і вітер, і течія; вони змагаються на його поверхні, але десь унизу все це нічого не важить. Радій, що ти знову будеш з ним, і дякуй йому за те, що воно стало твоїм домом. Воно — твій дім. Отож не говори й не думай про нього ніяких дурниць. Не від нього твоє лихо. Ось бачиш, ти вже почав трохи мізкувати, сказав він собі. Хоч на березі таке з тобою рідко трапляється. Е, к бісу, сказав він. Мені доводиться стільки мізкувати в морі, що на березі вже нема до цього ніякої охоти.
Берег теж непогане місце, подумав він. Ось я сьогодні й пересвідчусь, яке воно може бути непогане. Після того, як побачуся з тим триклятим полковником. А чого ж, мені завжди приємно з ним бачитися, бо це підносить мій моральний дух. Та не будемо надавати ваги полковникові, сказав він собі. Не варт цього робити такого гарного дня. Я піду побачуся з ним. Але ваги йому не надаватиму. Та вага, якої він уже набув, нікуди від нього не дінеться. А та, яку втратив, однаково не повернеться. Отож я й подумав: нема чого надавати ваги полковникові. І не надаватиму. Тільки побачуся з ним і складу звіт.
Він допив віскі, зняв з колін кота, підвівся й ще раз поглянув на картини, а тоді пішов до ванної й помився під душем. Колонку розпалили зовсім недавно, коли прийшли слуги, і гарячої води було мало. Але він добре намилився, вимив голову, а під кінець обполоскався холодною водою. Потім надягнув білу фланелеву сорочку з темним галстуком, фланелеві штани, теплий джемпер та стару твідову куртку, а на ноги натяг вовняні шкарпетки і взув грубі англійські черевики, придбані ще десять років тому. Натиснувши кнопку дзвінка, він викликав Маріо.
— Педро з'явився?
— Так, сеньйоре. Машина вже чекає.
— Зроби мені в дорогу «Тома Коллінза» з кокосовою водою і ангостурою. Налий у склянку в корковій оправі.
— Слухаюсь, сеньйоре. А пальто ви не надягнете?
— Візьму з собою. Якщо буде холодно, надягну, коли вертатимусь.
— На обід повернетесь?
— Ні. І на вечерю навряд.
— А на котів подивитись не хочете перед тим, як їхати? Вони всі на сонечку з того боку, де затишок.
— Ні. Побачу їх увечері. Я хочу привезти їм гостинця.
— То я піду зроблю вам коктейль. Доведеться хвилину почекати, поки я принесу кокосовий горіх.
Якого біса ти не пішов подивитися на котів? — запитав себе Томас Хадсон. Не знаю, відповів сам собі. Оцього вже я ніяк не розумію. Це щось нове.
Бойз тюпав слідом за ним, трохи стривожений тим, що він їде, але не панікував, бо господар не брав з собою ніяких речей і не пакувався.
— А може, я вчинив так задля тебе, Бою, — сказав Томас Хадсон. — Ти не тривожся. Я повернуся десь пізно ввечері чи вночі. Приволочу додому тлінне тіло. Сподіваюся, що приволочу його Цілим. От тоді ми, може, домізкуємося до чогось трохи кращого. Vámonos a limpiar la escopeta[95].
Він вийшов з довгої, яскраво освітленої кімнати, що й досі здавалася величезною, і спустився кам'яними східцями в ще яскравіший кубинський зимовий ранок. Навколо його ніг вистрибували собаки, і сумний пойнтер теж підійшов, принижено скулившись і похнюпивши голову.
— Бідолашна ти тварина, — мовив Томас Хадсон до пойнтера.
Тоді поплескав його по спині, і той вдячно помахав хвостом. Інші собаки, всі прості дворняги, й далі весело вистрибували, збуджені холодом і вітром. На східцях лежало кілька сухих гілок, зірваних вітром з сейби, що росла біля будинку. З-за машини вийшов шофер, перебільшено тремтячи від холоду, і сказав:
— Доброго ранку, містере Хадсон. Як вам їздилось?
— Та непогано. Ну, а машини як?
— Усі в чудовому стані.
— Так я тобі й повірив, — сказав Томас Хадсон по-англійському. Тоді обернувся до Маріо, що вийшов з будинку й спускався східцями до машини, несучи високу, вправлену в корок склянку з темнуватим, іржавого кольору напоєм, що десь на півдюйма не доходив до її верхнього краю. — Принеси светр для Педро. Котрийсь із тих, що з гудзиками спереду. Із речей містера Тома. І нехай приберуть зі східців це сміття.
Він дав шоферові потримати склянку, а сам нахилився попестити собак. Бойз сидів на східцях, з відразою спостерігаючи цю сцену. Серед собак була й Негріта, невелика чорна сука, вже трохи шпакувата од віку, із закрученим угору хвостиком, тендітними лапками, що так і мигтіли, коли вона вистрибувала, з гострою, наче у фокстер'єра, мордочкою та розумними й лагідними очима.
Томас Хадсон побачив її якось увечері в барі, — вона побігла за кимось до дверей, — і спитав, якої породи собака.
— Кубинської, — відказав бармен. — Вона вже кілька днів тут крутиться. За кожним біжить до машини, але всі зачиняють перед нею дверцята.
Вони взяли її додому, в садибу, і в неї два роки жодного разу не було тічки, і Томас Хадсон уже думав, що вона надто стара, щоб родити. Та потім одного дня йому довелось силоміць забрати її від великого поліційного пса, а після того в неї пішли цуценята — і від поліційного пса, і від бульдога, і від пойнтера, і прегарне
