Жінка у білому - Вилки Коллінз
Оце такі непевні, часом суперечливі спогади були єдиною відповіддю леді Глайд на обережні розпити її сестри дорогою до Камберленду. Міс Голкомб побоялася допитуватись про те, як до неї ставилися в лікарні, бо надто добре розуміла, що сестра не здатна витримати таке випробування. За добровільним визнанням директора лікарні було відомо, що вона прибула туди двадцять сьомого липня. Від того числа до п'ятнадцятого жовтня (дня її визволення) вона була під постійним наглядом у лікарні, її систематично запевняли, що вона Анна Катерік, і категорично заперечували, що вона нормальна людина, маючи її за душевнохвору. Будь-хто і не з такою вразливою нервовою системою, і фізично міцніший та здоровший, неминуче страждав би від такого тяжкого випробування. Ніхто не зміг би пройти через усе це й зберегти душевну рівновагу.
Прибувши в Ліммерідж пізно ввечері, міс Голкомб розважливо надумала не робити спроб зразу ж визначити особу леді Глайд, а зачекати до завтра.
Вранці вона передовсім пішла до містера Ферлі й, підготувавши його обережно, усіма можливими осторогами, розповіла йому нарешті, що сталося. Як тільки трохи минувся його жах і подив, містер Ферлі гнівно заявив, що міс Голкомб допустилася, щоб її ошукала Анна Катерік. Він послався на лист графа Фоско й на власні слова міс Голкомб, яка сама казала йому раніше, що між Анною Катерік і його покійною небогою існувала велика схожість, і рішуче відмовився бодай на хвилину побачити цю божевільну, адже сама її поява в його домі була неприпустимою сваволею і страшною образою для нього.
Міс Голкомб вийшла від нього, перечекала, поки його гнів трохи минув, і, розміркувавши, що містер Ферлі хоча б просто по-людському повинен побачити свою небогу, перш ніж зачинить перед нею двері свого дому, як перед чужою, без будь-якого попередження ввела леді Глайд до його кімнати. Камердинер заступив їм дорогу, але міс Голкомб пройшла повз нього, ведучи за руку сестру, і стала з нею перед очі містера Ферлі.
Сцена, що відбулася потому, хоч і тривала лише кілька хвилин, була така моторошна, що й не описати. Міс Голкомб сама уникала згадувати про неї. Зазначимо тільки: містер Ферлі якнайкатегоричніше заявив, що не впізнає жінки, котру привели до нього; що в її обличчі й манерах немає нічого спільного з його небогою, яка лежить на ліммеріджському цвинтарі, й він звернеться до законної влади, щоб захистила його від самозванки, коли її до вечора не заберуть з його дому.
Хоч би як несхвально ми ставилися до егоїзму, нечулості й звичного браку людяності у містера Ферлі, все ж не можна й припустити, щоб він був здатний на таку ницість, — прикинутися, ніби не впізнав дочки свого рідного брата. Міс Голкомб справедливо й мудро виснувала: то жах і упередження не дозволили йому роздивитися й розчути, що перед ним його небога. Міс Голкомб задовольнилася таким поясненням. Але коли потім вона піддала випробуванню слуг, їй довелося переконатись, що й вони всі, без винятку, не певні, коли б не сказати більше, чи показана їм пані справді їхня молода хазяйка, а чи Анна Катерік, бо начулися про їхню схожість. Міс Голкомб мусила дійти сумного висновку, що ув'язнення леді Глайд у божевільні позначилося набагато серйозніше на її зовнішньому вигляді й манерах, ніж це здавалося їй, сестрі скривдженої. Підлий обман, за допомогою якого живу леді Глайд видавали за мертву, пустив коріння навіть в оселі, де вона народилась, і засліплював людей, серед яких вона виросла.
Якби становище не було таке критичне, можна було б не відчаюватись і спробувати отримати потрібні свідчення від інших людей.
Наприклад, її покоївка Фанні, якої саме не було в Ліммеріджі, через два дні мала повернутись. Бувши постійно при леді Глайд, тісно з нею спілкувавшись і любивши свою пані дужче, ніж інші слуги, Фанні, можливо, впізнала б її. І це було б добре для початку. Знов же, леді Глайд могла тимчасово пожити коли не в рідному домі, то в кого-не-будь у селі, поки відновляться її здоров'я і душевна рівновага. А тоді, коли пам'ять знов почне надійно їй служити, вона з природною легкістю зможе говорити про своє минуле, згадуючи такі подробиці, до яких самозванці не додуматись. І таким чином її тотожність, не підтверджена поки що зовнішнім виглядом, буде зрештою доведена багато вірогіднішим свідченням — її власними словами.
Але обставини, за яких вона визволилася з лікарні, робили все це практично нездійсненним. Погоня з божевільні, націлена тим часом на Блеквотер-Парк, ось-ось кинеться шукати її в Ліммеріджі. Люди, яким доручено розшукати втікачку, могли з'явитися в маєтку за кілька годин, а містер Ферлі був нині в такому настрої, що вони могли розраховувати на його негайне сприяння — з його владою та місцевим авторитетом. Тож найпростіші міркування безпеки для леді Глайд змусили міс Голкомб облишити спроби довести мешканцям Ліммеріджа істинність особи своєї сестри й негайно забрати її з найнебезпечнішого тепер місця — її власного маєтку.
Сама собою напрошувалась наймудріша думка: зараз же повернутися в Лондон. Їхні сліди швидко й надійно загубляться на вулицях великого міста. Готуватися в дорогу не треба було, прощатися — ні з ким. Надвечір того пам'ятного шістнадцятого числа міс Голкомб умовила сестру зібрати рештки мужності й зробити останнє зусилля. Ніхто не сказав їм доброго слова на прощанні, коли вони удвох рушили в дорогу, покинувши навіки Ліммерідж.
Вони саме проходили пагорбом, що здіймався за цвинтарем, коли леді Глайд почала наполегливо просити сестру вернутися, щоб попрощатися з могилою матері. Міс Голкомб намагалася відговорити сестру, але цього разу всі її умовляння були марні. Та несхитно наполягала на своєму. Її тьмяний погляд засвітився несподіваним вогнем, помітним і крізь вуаль, що закривала обличчя, а схудлі пальці, що досі безживно лежали на сестриній руці, міцніше й міцніше стискали цю дружню руку. Я вірю, що то перст божий вказав їм вернутися назад, і найневинніша, найзнедоленіша з
