У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
По обіді авто привозило Альбертину; було ще видно; спека спадала, але після скварного дня обоє ми мріяли про якийсь незвіданий холодок; аж це перед нашими запаленими очима прорізався тоненький молодик (як того вечора, коли я був на рауті у принцеси Ґермантської і куди Альбертина зателефонувала мені), — спершу ніби тонка, прозора шкурка, потім як чвертка стиглого плоду, відкраяна на небі невидимим ножем. Часом я сам заїздив по свою приятельку і тоді вона мала виглядати мене під аркадами торговиці в Менвілі. У перші хвилини її не було видно, і я вже непокоївся: а що, як не прийде, неправильно мене зрозуміла. Аж це вона у білій блузці в синій горошок легко, немов молода звірючка, стрибала в авто і вмощувалася біля мене. І, як цуценя, довго-довго лащилася до мене. Коли поночіло і, як казав директор готелю, «небо було обтицяне зорями», ми вирушали гуляти до лісу, з пляшкою шампанського, або, не зважаючи на погуляльників, які ще снували по тьмяно освітленому молу, звідки годі було щось розгледіти за два кроки на темному піску, лягали під дюною; біля самого моря, розпанаханого навпіл тремтячим променем, я тулив до себе під коцом Альбертинине тіло, в гнучкості якого таїлася жіноча грація закоханих у море та спорт молодих дівчат, які вперше з’явилися мені, коли йшли, а за ними світила морська далина; і ми невтомно, з однаковою втіхою, дослухалися до того, як море тамує віддих, затримуючи його надовго, аж здавалося, ніби відплив забарився, і до того, як воно знов гасило біля наших ніг довгождане й припізніле шульпотіння. Зрештою я відвозив Альбертину до Парвіля. Під’їжджаючи до її дому, ми, боючись, як би нас не побачили, уривали поцілунки; спати їй не хотілося, і вона вертала зі мною до Бальбека, а вже звідти я востаннє відвозив її до Парвіля; робити це було не штука: перші автомобілісти лягали в пізні обляги. І фактично до Бальбека я повертався росистим досвітком, цього разу сам, але весь іще розпашілий від спілкування з моєю приятелькою, з таким щедрим запасом палу від поцілунків, що вони ще довго жевріли на моїх устах. У себе на столі я знаходив депешу або поштівку — знову від Альбертини! Поки я ганяв сам на авті, вона писала їх у Кетгольмі, аби я знав, що вона про мене пам’ятає. Я простягався на ліжку й читав їх. Я дивився на стягу світової зорі над фіранками і казав собі, що ми справді кохаємося, скоро цілувалися всеньку нічку. Вранці, сходячися з Альбертиною на молу, я зі страху, що вона не захоче кататися вдвох, бо сьогодні не вільна, довго не зважувався попросити її про це. Найбільше мене турбувала її міна, непривітна, заклопотана; нас минали її знайомі; очевидно, вона щось уже спланувала на сьогодні, а я був позаплановий. Я дивився на Альбертину, дивився на її гарне тіло, на рожеве личко: переді мною витала таємниця її намірів, її незнана мені ухвала, від якої залежало, щасливий чи нещасливий буде для мене цей день. То був особливий стан душі: вся моя будучина стояла переді мною в алегоричній і фатальній іпостасі молодої дівчини. І коли нарешті я наважувався, коли з якомога байдужішою міною питав її: «Ми з вами поїдемо кататися зараз і ввечері?» — а вона відгукувалася: «Залюбки!», тієї ж миті, завдяки наглому поглиненню — цим рожевим личком — мого довгого неспокою, цей вид, якому я щодня завдячував добрий гумор, те, що можна назвати втихомиренням після бурі, робився для мене ще солодшим, ще дорожчим. Я правив собі: «Яка вона мила! Яка це чарівна істота!» — правив з умліванням не таким буйним, як у хмелю, і хіба лиш трохи глибшим, ніж те, що спонукається приязню, але куди одуховленішим, ніж те, яке дають світські розваги. Ми не брали мотора лише в ті дні, коли Вердюрени давали обід або коли Альбертина була заклопотана чи ще чогось не могла їхати зі мною; тоді я загодя попереджав усіх, хто хотів мене бачити, що такого-то дня я в Бальбеку. Я кликав до себе і Сен-Лу, але тільки в ці дні. Одного разу він приїхав сюрпризом, і я волів відмовитися від побачення з Альбертиною, аби лиш вони не зустрілися, наражаючи на небезпеку стан райського спокою, властивий мені з певного часу, і провокуючи новий спалах ревнощів. І заспокоївся я лише потому, як Сен-Лу поїхав. Ось чому з жалем, але твердо він дав мені слово: без домовлености в Бальбеку більше не з’являтися. Колись я заздро думав про ті години, які проводила з ним дукиня Ґермантська, я так дорожився своїми зустрічами з Робером! Люди невпинно змінюють своє місце щодо нас. Тимчасом як світ неслідно, але вічно рухається, вони здаються нам нерухомими в мить, коли ми їх бачимо, бо ця мить закоротка, щоб ми помітили, як їх несе з собою всеосяжний рух. Проте досить пригадати два образи когось, хто врізався нам у пам’ять у моменти різні, але не такі віддалені між собою, щоб людина встигла зазнати глибокої зміни, і з ріжниці між цими двома образами ми побачимо, як ця людина змістилася щодо нас. Сен-Лу неабияк мене засмутив, згадавши про Вердюренів. Я боявся, як би він не попросив увести його до них, бо цього б вис-тарчило — через мою кляту ревність, — щоб затруїти втіху моїх візит до них укупі з Альбертиною. На щастя, Робер признався мені, що знайомитися з Вердюренами йому неохота. «Ні, — сказав він, — клерикальне середовище заїдає мене й так». Спершу я не збагнув, чому Сен-Лу називає Вердюренів клерикалами, але його думка дійшла до мене потім: я не врахував поступок мовній моді, яка нас часто дивує
