У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— примовляла Альбертина. Зате мені часто хотілося побути в повозі самому. Я ще не визначив собі якогось рішенця, але прагнув покласти край цьому життю, не так тому, що воно окрадало мене в розумінні праці, як тому, що позбавляло втіхи. Але траплялося й так, що звички, які мене сковували, нагло зникали, найчастіше, коли давніше моє я, жадаючи погуляти, на якийсь час заступало моє нинішнє я. Надто я відчув цю потребу вирватися на волю одного дня, коли, покинувши Альбертину в її тітки, поїхав верхи до Вердюренів лісом, глухою стежкою, красу якої вони так переді мною вихваляли. Повторюючи звивини скелястого берега, стежка то спиналася вгору, то, затиснута між густими гайками, забиралася в дикі ущелини. Якусь хвилю, ніби клапті іншого світу, перед моїм зором пропливали голі скелі, між якими леліло море: і тут я впізнавав у краєвиді гори й море, обрані Ельстіром за тло для двох чудових акварелей: «Зустріч поета з Музою» і «Зустріч юнака з кентавром», побачених мною у дукині Ґермантської. Спогад про них виносив урочище, куди я попав, далеко за межі сучасного світу, і я не здивувався б, якби, подібно до Ельстірової прапюдини, наткнувся на мітологічну істоту. Нараз мій кінь став дуба: він почув дивний гук; я мало не вилетів із сідла, потім, насилу укоськавши коня, звів набіглі слізьми очі вгору, звідки линув гук, і вгледів за п’ятдесят метрів над собою, у промінні сонця, два величезних блискучих крицевих крила, які несли живу істоту з людським, наскільки я міг розгледіти, обличчям. Я був вражений не менше, ніж грек, який уперше побачив напівбога. Я теж заплакав, мені збиралося на плач уже в першу хвилину, коли я визначив, що гук лунає над моєю головою, — збиралося на саму думку, що я вперше побачу аероплан: літальні апарати були тоді рідкість. Подібно до того, як ще не розгорнувши газети, уже з розкалатаним серцем чекаєш приголомшливої звістки, я чекав тільки з’яви аероплана, аби з очей мені бризнули сльози. Мені здавалося, ніби авіатор змилив дорогу; я відчував, що перед ним стеляться — як слалися б і переді мною, якби я не був уярмлений звичкою, — всі просторові гони, всі путі життя; він помкнув далі, буяв якийсь час над морем, потім, раптово наважившись, ніби улягаючи силі притягання, протилежній силі тяжіння, легким помахом золотавих крил злинув просто до неба.
Але вернімося до механіка. Він зажадав від Мореля, щоб Вер-дюрени не лише змінили свій брек на авто (Вердюрени виявляли до «вірних» щедрість, і домогтися цього від них було досить легко), але й змінити — а це вже було куди складніше — головного машталіра, вражливого і схильного до меланхолії молодика, на його самого. Цього було доконано протягом кількох днів у такий спосіб. Для початку Морель подбав про те, щоб у машталіра покрали всю упряж. Одного дня візник не дошукався вудил, другого — вуздечки. А то зникла подушка з передка, така сама доля спіткала батіг, коц, трійчатку, губку, замшу. Сусіди його рятували, але повіз він подавав із запізненням, і це підбурювало проти нього Вердюренів, а він журився й побивався. Водій, який аж регнув обійняти місце, заявив Морелеві, що повертається до Парижа. Треба було брати вола за роги. Набрехавши Вердюреновим служникам, що молодий візник похвалявся влаштувати їм темну і втерти маку всім шістьом, Морель порадив їм добре його провчити. Лізти в цю справу сам він не може, але попереджає їх, щоб вони, не чекаючи нападу цього харциза, напали самі. Умовилися, що поки Вердюрени з гістьми гулятимуть по саду, вони накинуться на неборака у стайні. Нагадаю (не тому, що це спричинило майбутні події — це дало тільки нагоду вплинути на них, — а тому, що, ці люди цікавили мене згодом), що того дня у Вердюренів гостював на дачі хтось із знайомих, і вони вирішили пройтися з ним перед його від’їздом, призначеним на вечір.
Мене неабияк здивувало, що ще під час зборів Морель, який мав грати нам на скрипку в лісі, сказав мені: «Послухайте, в мене болить рука, а я не хочу зізнаватися в цьому пані Вердюрен, то чи не попросили б ви, щоб вона взяла когось із льокаїв, ну хоча б Гауслера: він понесе мою скрипку». — «Гадаю, що краще взяти когось іншого, — відповів я. — Гауслер подає за обідом». Морель люто свінув на мене очима. «Ба ні, хіба я можу довірити скрипку кому попало?» До мене лише згодом дійшло, чому Морель обрав саме цього.служника. Гауслер був укоханий брат молодого маш-таліра, і якби зостався вдома, то кинувся б того рятувати. Під час прохідки Морель тихо, щоб його не почув Гауслер-старший, кинув: «Славний хлопчина! Та й брат його хоч куди козак. От коли б ще не запивав...» — «Тобто як не запивав?» — спитала пані Вердюрен, бліднучи на думку, що візник у неї опияка. «А ви його ще не ловили. То ще диво, що він вас стільки возить, і не сталося халепи!» — «Але ж він возить ще й інших?» — «А ви їх питали, скільки він разів їх вивертав? У нього й сьогодні все обличчя роз’юшене. Не знаю, як він сам не вбився, — голоблі принаймні потрощені». — «Сьогодні я його не бачила, — сказала пані Вердюрен, тремтячи на думку, що машталір міг вивернути і її, — я сама не своя». Вона заквапилася додому, але Морель зумисне вибрав Бахову п’єсу з нескінченними варіаціями, щоб якомога затягти прогулянку. Після повернення пані Вердюрен подалася до возовні й побачила нові
