У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— «Стривайте, як ви такий недотепа, я сам замовлю інші, мої улюблені. Метрдотелю! Чи маєте шДояне де Комісі Чарлі! Ви б мали прочитати урочі сторінки, які присвятила цій груші дукиня Емілія де Клермон-Тоннер». — «Ні, прошу пана, не маємо». — «А Славу Жодуаня?» — «Ні, пане». — «А Віржіні-Дале? Де ла Пас-Кольнарі Нема? Ну гаразд, якщо ви нічого не маєте, то ми підемо. Дукиня Ангулемська ще не достигла, ходімо, Чарлі!»
На лихо для пана де Шарлюса, чи то тим, що його підводив здоровий глузд, чи то з огляду на його цнотливі стосунки, які барон, мабуть, підтримував із Морелем, він із того часу вщедряв скрипаля нечуваними щедротами, а скрипалеві було невтямки, що це означає, і через свою невдячну й дріб’язкову вдачу він, теж не без жуків у голові, віддячувався сухістю або ж брутальністю, доводячи пана де Шарлюса — колись такого приндю, а тепер страшка — до цілковитої розпуки. Далі ми побачимо, як Морель, переконаний, що переріс на тисячу голів якогось там де Шарлюса, зрозумів дослівно, перекрутивши їх у найдрібніших подробицях, гордопишні повчання баронові стосовно аристократії. Наразі зазначмо лише (поки Альбертина чекає на мене біля Йоана Хре-стителя-на-Езі), що Морель доводив, ніби прекладає над вельможність (і то було, власне, шляхетно з його боку, надто як на гонителя за дівчатками, гонителя на спілку з шофером, щоб усе було «шито-крито») свою славу артиста й відгуки про себе своїх колег по класу скрипки. Безперечно, він поводився по-хамському, відчуваючи, що пан де Шарлюс відданий йому тілом і душею; він гнав його від себе, брав його на поглум, дивився на нього спогорда, достоту так, як після моєї обіцянки нікому не казати, яку посаду обіймав його батько в домі мого діда, почав дивитися на мене. А з другого боку, ім’я дипломованого музики, ім’я Мореля, здавалося йому над просте ім’я. І коли пан де Шарлюс, заполонений своїми мріями про платонічну чулість, хотів надати йому якийсь родовий титул, Морель навідруб відмовився.
Коли Альбертина вважала, що розумніше залишитися біля Йоана Хрестителя-на-Езі й живописати, я сідав до авта й устигав махнути не лише до Ґурвіля та до Фетерна, а й до Сен-Мар-ле-В’є і навіть до Крікто, перш ніж заїхати по неї. Удаючи, ніби у мене в голові не лише вона, ніби я покидаю її для інших розривок, сам я повсякчас думав про неї. Зчаста я вирушав не далі ніж до широкої рівнини над Ґурвілем, чимось подібної до долини, простеленої від Комбре до Мезеглізу, і навіть далеченько від Альбер-тини мені було любо думати, що, хоча моєму погляду до неї не добігти, зате коханий морський буйвітер, випереджаючи його, може вільно домчати аж до Кетгольма, сколихнути гілля дерев, що криють своїм зелом Йоана Хрестителя-на-Езі, овіяти личко моєї приятельки і таким робом запровадити зворотний зв’язок між нами у цьому розпростореному без крес затишку, при цьому не загрожуючи нам нічим, як не загрожує нічим двом діткам те, що, граючись, вони розходяться врізнобіч так далеко, аж перестають чути й бачити одне одного — попри свою окремішність, вони лишаються все-таки разом. Я повертався манівцями, звідки відкривалося море і де, бувало, перш ніж воно леліло крізь віття, квапився заплющити очі, збираючися з духом, готуючись до того, що зараз я побачу зойкотливу праматір землі, досі так і не по-скромлену, як і в ті часи, коли не було ще на світі живих істот, у своєму безумному одвічному збуренні. Нині стежки лише вели мене до Альбертини; я впізнавав їх, вони були такі самі, я знав, де вони прямі, а де в’ються, і згадував, що їхав колись ними, думаючи про мадемуазель де Стермар’ю. Я відзначав також про себе, що так само нетерпеливо, як нині простував на зустріч з Альбертиною, я мчав паризькими вулицями, де любила ходити дуки-ня Ґермантська; ті путі спліталися й розпліталися украй одноманітно, немов розкривали мені лінію розвитку мого характеру. Це було природно, і водночас я не міг бути до цього байдужим; вони нагадували мені про те, що мені судилося ганятися за привидами, за істотами, більшість яких живе лише в моїй уяві; справді, бувають люди, і це замолоду стало моєю долею, в яких усе, що має тверду цінність, безперечну для інших: багатство, успіх, високе становище, не береться в рахубу; їм потрібні тіні. Вони офірують ради них решту все і чого тільки не пускають у діло вони, беруться на всякі штуки, аби тільки зустрітися з якоюсь тінню. Але та тінь скоро тане; тоді вони кидаються вганяти за іншими, аби, зрештою, знов повернутися до першої. Отак і я не раз повертався до Альбертини, дівчини, яку я першого року побачив на пляжі. Правда, між Альбертиною, котру я покохав уперше, і тією, з якою не міг розлучитися тепер, всувалися клином інші жінки, зокрема дукиня Ґермантська. Проте, скаже хтось, навіщо я так побивався через Жільберту, так упадав за дукинею Ґер-мантською, якщо я зблизився з ними з єдиною метою: думати про Альбертину, а не про них? На це міг би відповісти перед смертю Сванн, бо він кохався в тінях. На бальбецьких стежках було безліч таких тіней, гнаних, забутих, іноді відшукуваних наново
— іноді задля одної-єдиної зустрічі, аби доторкнутися до якогось примарного, одразу ж зникомого життя. Я думав
