У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

Я виходив з машини у Кетгольмі, біг крутим виярком, переходив по кладці через струмок і підступав до Альбертини, а вона

малярувала, сидячи проти церкви, багатоголової своїми маківками, колючої й червоної, квітучої, мов трояндовий кущ. Лише тимпан був гладенький; прирослі до ошатної кам’яної стіни янголи зі свічками в руках перед очима молодої пари XX сторіччя правили обряд XIII сторіччя. Саме їх і намагалася Альбертина удати на покритому грунтовкою полотні. Наслідуючи Ельстіра, вона хотіла широкими мазками відтворити той шляхетний ритм, яким, як казав їй великий майстер, вони різнилися від усіх бачених ним. Потім вона збирала свої речі. Помагаючи одне одному, ми спиналися під гору виярком, а церквиця стояла собі так само любісінько, нібито й не бачила нас, наслухаючи безугавний журкіт струмка. Авто гнало назад, але вже іншим шляхом. Ми проїжджали повз Маркувіль-Пишний. На його церкву, напівнову, напівреставровану, призахідне сонце клало свою патину, таку саму гарну, як вікова патина. Крізь ту патину скалилася велика горорізьба, немов крізь шар чи то рідини, чи то світла. Пречиста Діва, свята Єлисавета і святий Йоахим, обполіскувані невловимим течивом, наче вибредали з води і з соняшного сяйва. Вило-нюючися з гарячого пилу, численні новочасні статуї височіли на колонах, на одрубі золотавого завою заходу сонця. Біля церкви ріс високий кипарис, ніби за якоюсь священною загородою. Ми висідали з мотору й оглядали церкву. Маючи на собі точок з італійської соломки та шовковий шалик, Альбертина відчувала їх як продовження свого тіла (а це було для неї джерелом доброго самопочуття), і, обходячи церкву, була вже в іншому гуморі, що виявлявся в бездумному, але не позбавленому чару пишанні; шалик і точок були для мене лише часткою моєї приятельки, свіжою, випадковою, проте вже любою мені, і я ловив їхнє майво у вечірньому повітрі навколо кипариса. Альбертина сама не могла бачити, але здогадувалася, що гожий шалик та гожий точок їй личать, бо всміхалася до мене, наломлюючи рухи голівки до зачіски, увінчаної убором. «Реставрована вона абияк», — озвалася Альбертина, показуючи на церкву і пригадуючи Ельстірову хвалу дивовижній, неповторній красі давезного каменю, з якої її змуровано. Альбертина вмент угадувала, що відреставроване. В музиці вона виявляла несмак, зате в архітектурі смак її не підводив. Як і Ельстірові, ця церква мені не вельми подобалася; її сонячне чоло не поривало до себе моїх очей, і оглядати її я заходився лише на догоду Альбертині. 1 все ж мені здавалося, ніби великий імпресіоніст суперечив сам собі; чи законно оцінювати вартість архітектурного витвору, не враховуючи, як він змінюється у світлі вечорового сонця? «Ні, — мовила Альбертина, — вона мені явно не подобається, подобається лише назва — Пишна. Та ось про що треба запитати Брішо: чому Сен-Мар називається Вбраним? Наступного разу ми поїдемо туди, згода?» — мовила вона, прядучи на мене своїми чорними очками з-під начо-леного точка, як раніше з-під поло.її шалик маяв на вітрі. Я знову сідав з нею до авта, і мені було втішно марити про те, що завтра ми вирушимо до Сен-Мару. В ту спечну пору, коли тільки тягне до води купатися, дві старезні блідо-рожеві дзвіниці, криті ромбуватою дахівкою, ледь похилені й тріпотливі, скидалися на допотопних гостроголових риб із моховитою лускою цегляної барви, недвижно знесених угору в прозорій і блакитній воді. Скорочуючи шлях, ми за Маркувілем повертали на роздоріжжя, де стояла ферма. Іноді Альбертина зупиняла тут екіпаж, але вилазити їй було ліньки, і вона просила мене сходити по кальвадос або по сидр, і хоча нас запевняли, що він не шумує, а проте ми ним забризкувалися. Ми горнулися одне до одного. Фермери ледве могли розгледіти Альбертину в глибу закритого авта; я віддавав пляшки; ми їхали геть, ніби на те, щоб і далі жити удвох, жити життям коханців, за яких вони нас вважали, життям, у плині якого ця зупинка, потрібна для втамування спраги, була лиш незначною миттю; фермери були б недалекі від істини, якби побачили нас потому, як Альбертина випивала цілу пляшку сидру; тоді вона й справді ніби не могла примиритися з тим, щоб між нами зоставалася якась відстань, зазвичай не страшна для неї; її ніжки під полотняною спідничкою притискалися до моїх ніг, вона торкалася моїх щік своїми теплими, нараз поблідлими щічками з червоними плямами на вилицях, — ось так палають уже ледь марні щоки у дівок передмістя. В такі хвилини майже так само швидко, як мінялося її обличчя, мінявся і її звичний голос, і тоді вона говорила вже іншим, хрипким, зухвалим, майже плюгавим голосом. Смеркало. Як любо було відчувати близькість Альбертинину, близькість шалика і точка, і думати, що саме так завжди й горнуться одне до одного закохані! Може, я й кохав Альбертину, але не смів їй освідчитися, з другого боку, якщо кохання у мені й жило, то я не міг скласти йому правдивої ціни, не перевіривши його на досвіді; тож любов видавалася чимось незбутнім, чимось поза межами мого життя. Зате ревнощі змушували мене якнайрідше розлучатися з Альбертиною, хоча я розумів, що зцілюся від них, тільки порвавши з Альбертиною. Мені траплялося ревнувати й при ній, але тоді я намагався уникати того, що викликало в мені ревнощі. Саме так і сталося, коли ми з нею поїхали снідати до Рівбеля. Великі зашклені двері довгастої зали, призначеної для чаювання, відчинялися просто на сонячні моріжки, тож видавалося, ніби величезний ясний ресторан становить їхнє продовження. Рум’яний гарсон із чорним чубом, закучерявленим мов омахи полум’я, уже не гасав, як колись, по цих добрих гонах, бо з молодших пошився у старші кельнери, але, непосида, він однак маячів скрізь: то далеко, в їдальні, то зовсім близько, ба навіть надворі, обслуговуючи клієнтів, що снідали в саду, — і ніби грав у живі скульптури, вдаючи з себе юного прудконогого бога, причому одні з них були в яскраво освітленому приміщенні, до якого прилягали зелені газони, а інші — під деревами, на осонні, під голим небом. Аж це він виринув біля нас. Альбертина відповідала мені неуважно. Вона витріщилася на нього. Протягом кількох хвилин я звідав, що можна бути з коханою і воднораз чути, що її з тобою нема. Можна було подумати, ніби між нею і кельнером точиться якась