Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Не познали, гаспадін капітан?.. Я ж його дядька! І тоже Тарасій…
Угледівши щось знайоме в дядьковій фігурі, нарешті отямився Кампіоні. Важко ворушачи язиком, проказав:
— Чё стоишь, воитель?! Вяжи беглеца!
…В’язати його було легко. Він не опирався. Не міг. Геть знесилів. І в очах було темно. Світилися лиш силуети пустелі. І в напівмаренні він пригадував, як ходив уздовж Новопетровської фортеці вночі (а ходив він так частенько) і завжди молився. Молитви в нього були свої:
Боже, спаси, суди мене Ти по Своїй волі. Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють. А Бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою Своєю Вертає їх злая. Помолюся Господеві Серцем одиноким І на злих моїх погляну Незлим моїм оком.Інколи молився вголос, а іноді — про себе, коли чиясь чорна тінь виникала перед ним. І він не знав, чи це степовий вовк, чи адайський повстанець, що підкрадається до форту й вистежує, чи не пошлють москалі каральний загін, щоб загнати ще один аул на будівництво фортифікаційної лінії вздовж Сирдар’ї. Адайський повстанець йому не страшний, бо він йому товариш. Та й вовк не кинеться на нього, бо ще від діда Шевченко відає заповітне слово. Але в нього немає слів випросити собі в Бога долі. І він нипає верству за верствою пустелею, як сновида, і шепоче слова про милість і сподівання. А потім дістається знеможений до саду, до альтанки, казахської кибитки і літнього будинку з широкою верандою і пласким дахом. Вони неначе пливуть поміж запилюжених, укритих першим листям дерев у хвилях срібного туману під місяцем, що вгасає на ліловім небі. Три алейки із зачучверених шовковиць і караґачів тягнуться в три лінії і зникають, губляться в пісках й імлі. І на самому кінці однієї з них під своєю вербою він падає, лягає в пил. Кладе голову на камінь і спить, наче мертвий. Кришталеві пилинки іскряться в тумані над ним. Їх він добре бачить у своєму маренні.
Раптом щось шерехтить у піднебесній тиші й на лоба йому вискакує чорна жаба з булькатими червонястими зіницями.
Вона йому нагадує, що він є. Присипане порохнею обличчя ясніє.
Його губи ворушаться, згадуючи та беззвучно промовляючи ім’я. Це його ім’я? Чи не його?.. Він часто від самого дитинства, від першого усвідомлення себе, прокидаючись, нагадував собі власне ім’я. А наступного пробудження знову забував, хто він є. Панічний страх не згадати самого себе охоплював тоді його єство до останньої клітинки і кидав у холодний піт. От як і цього разу. Хіба тільки жаба відволікала його від знетямлення. Вона була смішною. І він від того усміхнувся, лагідно, у вуса. Рука самовільно потяглася до жаби, і та плигнула йому на живіт. Хитро кліпала, чи згадає себе…
І він згадав усе, і через те застогнав і знову склепив очі. А жаба плигнула в темряву пустелі й звідти кумкала, нагадуючи про дійсність, у яку йому не хотілося повертатися. Але й сон його не брав. А міжсоння гризло, мучило, навертало в пам’ять безліч неусвідомлених слів. І Тарас замарив, заговорив до себе якимись неначе й своїми, але давно придуманими словесами. За них він страждає, через них існує. Вони самі ллються з його серця, і він часто не розуміє, звідкіля вони беруться, тоті його палючі й ніжні слова…
… Зовсім інші вірші чула Агата Ускова.
Їй здавалося, що шум пилової бурі, яка не вгавала в Новопетровському вже третій день, приносив їй уривки Шевченкових слів. Але всі ті слова були про кохання, про важку дівочу долю. І Шевченкові вірші найбільше витріпували їй серце. Вона вдивлялася у вікно в клуби пилу і ловила подумки в шумі бурі зрозумілі їй співзвуччя. А за вікном фельдфебель силкувався розбудити й прогнати з плацу-параду верблюда. Худобина нарешті зреагувала на противного чоловіка з дрючком у руці й задерла морду, щоб плюнути. Що було далі, укрила завіса пилюки. І Агата Омелянівна — двадцятидев’ятилітня дружина коменданта Іраклія Ускова — немовби занурилася в неї, у її коливання, подібні на марення. Потік тягучої суміші спершу, переливаючись, зависав велетенським валом, а потім котився на тебе, заполоняючи все суще і тебе самого…
Через шум пилової бурі, який низьким гулом роздирав стіни будинку коменданта, Ускова не почула кроків свого чоловіка. Її схилений силует у
