Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Хто це? — поспитався Шарль. — Я вже давно її бачу.
— Не знаю. Здається, це акторка з мюзик-голу. Вона втратила ногу, а потім і руку.
— Знає вона?
— Про що?
— Я хочу сказати, хворі знають?
— Жодна душа не знає, лікар заборонив про це розповідати.
— Шкода, — посміхаючись, мовив він. — Може, вона була б не така гордовита.
— Ану покропіть «Флі-Токсом», — звелів П'єр, заглядаючи у фіякр. — Тут смердить комахами.
Араб слухняно попирхав інсектицидом на білі чохли й подушки сидінь.
— Ну от, — сказав він.
П'єр насупив брови.
— Гм!
Мод поклала йому долоню на вуста.
— Цить, — цить сказала вона. — Цить, цить! Отак добре.
— Гаразд. Але якщо ти наберешся бліх, то нарікай на себе.
Він простягнув їй руку, допомагаючи сісти в фіякр, а тоді й сам сів біля неї. Від тонких пальців Мод його долоня пашіла живим і сухим жаром: вона завжди була трохи гарячкова.
— Провезіть нас довкруг кріпосних валів, — сухо звелів він.
Що й казати, вбогість робить людину простакуватою. Мод була простакувата. Він страх як не любив оте панібратство, яке пов'язувало її з кучерами, носіями, ґідами, служниками у кав'ярнях: вона завжди була на їхньому боці, й коли їх ловили на гарячому, то завжди робила так, що їм вибачали їхні провини.
Кучер стьобнув коняку батогом, і повіз, зарипівши, рушив з місця.
— Що за ридвани! — зареготався П'єр. — Завжди боюся, що в них переламається вісь.
Мод вихилилася з повоза й роззиралася довкруги своїми поважними доскіпливими очима.
— Це наша остання прогулянка.
— А так, — відказав він. — Таки-так.
Її охопили поетичні почуття, адже це остатній день і завтра ми сідаємо на корабель. Воно дратувало, проте її зосередженість він зносив легше, ніж її веселощі. Вона була не дуже гарна, тож коли їй хотілося здаватися ґраціозною чи жвавою, це відразу ж призводило до лиха. Цього вже задосить, подумав він собі. Ще один день завтра і три дні подорожі; а далі Марсель, бувайте здорові, кожен піде своєю дорогою. Добре, що він забронював спальну каюту першого класу: ті чотири жінки подорожували третім класом; він запросить її до себе, якби йому раптом захотілося її, та сама вона ніколи не насмілиться, скромниця така, піднятися в перший клас, поки її не приведеш.
— Ви замовили собі місця в автобусі?
Мод трохи знітилася.
— Під кінець ми не їхатимемо автобусом. Нас повезуть автом до Касабланки.
— Хто це?
— Знайомий Рюбі, один дуже люб'язний старий добродій, з ним ми зробимо гак через Фес.
— Шкода, — ввічливо відказав він.
Фіякр виїхав із Марракеша і поїхав европейською частиною міста. Перед ними лежав величезний спалений сонцем пустир, там валялися порожні каністри й консервні бляшанки. Повіз котився поміж високими білими цегляними коробками з блискотливими шибами; Мод наділа темні окуляри, П'єр ледве мружився від сонця. Ті цегляні коробки, обачно розміщені одна біля одної, нітрохи не скрадали пустелю; якщо повіє вітер, вони полетять геть. На одній з них висіла табличка-вказівник: «Вулиця маршала Ліоте». Та вулиці не було: просто заасфальтований відтинок пустелі поміж будинками. Троє тубільців дивились, як повз них проїжджає повіз; в одного з них було більмо на оці. П'єр трохи випростався і суворо глянув на них. Треба показати свою силу, не користаючись нею, — ця фраза не мала сенсу лише для військових властей, та зумовлювала поведінку колоністів і навіть простих туристів. Не було потреби аж надто виказувати силу — просто не треба було розслаблюватися і треба було триматися прямо. Де й поділася тривога, яка гнітила його з самого ранку. Під дурнуватими поглядами цих арабів він відчував, що представляє Францію.
— Що буде, коли ми повернемося? — зненацька поспиталася Мод.
Він мовчки стиснув кулаки. От дурепа: від її запитання в ньому раптом знову прокинулася тривога.
— Може, буде війна. Тебе заберуть до війська, я буду безробітною, — провадила вона.
Він терпіти не міг, коли вона казала про безробіття з таким поважним виглядом, наче вона сама з робітників. Вона ж була другою скрипкою в жіночій оркестрі «Бебіс», яка їздила з гастролями на узбережжя Середземного моря й на Близький Схід: як-не-як, а це мистецька професія. Він роздратовано махнув рукою:
— Прошу тебе, Мод, давай не будемо про всякі події. Принаймні поки що, добре? Це ж наш останній вечір у Марракеш.
Вона притиснулася до нього.
— А й правда, це ж наш останній вечір.
Він погладив її коси; та на вустах у нього був отой гіркий присмак. Це був не страх, ні! він мав чого триматися, він знав, що ніколи не боятиметься. Це було радше… розчарування.
Фіякр уже їхав уздовж кріпосних валів. Мод показала на червоні ворота, над якими видніли зелені верхівки пальм.
— Ой, П'єре, ти пам'ятаєш?
— Про що?
— Місяць тому, день у день. Це ж там ми зустрілися.
— А, справді…
— Ти любиш мене?
В неї було дрібне худе, трохи кістляве личко з великими очима і гожими вустами.
— Авжеж, люблю.
— Та скажи ж іще щось!
Він схилився до неї й поцілував її.
У старого був розлючений вигляд, він дивився їм просто у вічі, насупивши свої густі брови. Він сказав уривчастим голосом: «Меморандум! Оце і всі їхні поступки!» Горас Вілсон схилив голову, він думав: «Навіщо розігрувати цю комедію?» Хіба Чемберлен не знав, що може бути меморандум? Хіба не було все вирішено ще напередодні? Хіба ж не домовилися вони про всю цю інсценізацію, коли залишилися віч-на-віч з цим лицеміром доктором Шміттом?
— Обійми свою крихітку Мод, цього вечора її опосіла туга.
Він обняв її, і вона заговорила писклявим діточим голосом.
— А ти не боїшся війни?
Він відчув, як по спині побіг неприємний дрож.
— Ні, не боюся, сердешна моя дівчинко. Чоловіки не бояться війни.
— Що ж, а от я слово тобі даю, що Люсьєн боявся її! Оце й викликало в мене відразу до нього: насправді він боягуз.
Він схилився і поцілував її коси: йому й самому було незрозуміло, чому в нього раптом виникло бажання дати їй ляпаса.
— От як, — провадила вона, — як може чоловік захистити жінку, якщо він полохливий мов заєць?
— Та хіба ж то був чоловік, — лагідно сказав він. — А от я чоловік.
Вона взяла його обличчя в долоні і, погладжуючи, заговорила:
— Авжеж,
