У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

три благенькі ридвани. Мабуть, це пояснювалося зовсім інакшим сільським обрамленням; завдяки такому переміщенню світські враження віднаходили свіжість. А ще тим, що благенька ресорка, найнята для поїздки до пані Вердюрен, викликала в уяві чудову мандрівку і дороженний «підряд», укладений з візником, який зажадав «стільки-то» за цілий день. Ба ця розворушена цікавість до прибульців, розгледіти яких ще було годі, виникала ще й тому, бо всі загадувалися питанням: «Хто ж воно оце приїхав?» — питанням, на яке важко було відповісти, не знаючи, хто міг завітати на тиждень до Камбремерів чи до когось іншого і яким, однак же, приємно загадуватися в сільській глухомані, де зустріч із віддавна вже не баченою людиною чи нове знайомство перестає бути, як у паризькому житті, докучливим обов’язком і наповнює втіхою пустку самоти, і де навіть прибуття пошти стає святом. Того дня; коли ми прибули автом до Ла-Распельєр, — а то був не понеділок, — обоє Вердюренів, мабуть, відчували ту потребу в людському товаристві, яка в’ялить і чоловіків, і жінок і будить охоту викинутися в вікно у хворого, замкненого далеко від рідні для лікування самотністю. Бо новий служник, бідовіший і вже обізнаний з тутешньою лексикою, сказав нам, що «як пані вдома, то має бути біля «Дувільського вигляду», що він «зараз усе вивідає», відтак збігав кудись і за мить ознай-мив, що «пані просить». Коси у пані Вердюрен були трохи розчухрані, бо вона вже встигла побувати в саду, пташарні та на городі, де годувала павичів і курей, вибирала яйця, рвала овочі й квіти, «аби врядити на столі алейку», схожу на садову; з тією хіба різницею, що настільну утворювали речі корисні та їстівні, бо ж довкола інших дарів саду, тобто за грушами, за сніжками, стирчали на гінких стеблах синяки, гвоздики, троянди й кореопсис, між якими, наче між квітучими дороговказами, заглядали в шибки, краючи море, кораблі. З того подиву, який подружжя Вердюренів (переставши розставляти квіти, аби привітати заповіданих гостей) виявило, коли з’ясувалося, що це всього-но ми з Альбертиною, я зрозумів, що новий служник, моторний, але ще не звиклий до мого прізвища, перекрутив його, а пані Вердюрен, коли їй назвали незнайомих відвідувачів, дозволила ввести нас, бо їй кортіло побачити бодай когось. Новий служник сочив за цією сценою з-за дверей, силкуючися з’ясувати нашу ролю в цьому домі. Та враз прожогом шаснув геть, бо вступив сюди на службу лиш учора. Давши Вердюренам надивитися на свій точок і шарф, Альбертина послала мені погляд, нагадуючи, що в нас лишається не так багато часу для того, що ми намислили. Пані Вердюрен умовляла нас зостатися на підвечірок, але ми рішуче відмовилися, і тут вона висловила намір, здатний занапастити всю втіху від прогулянки з Альбертиною. Принципалка, не годна чи то розлучитися з нами, чи то прогавити нову розвагу, запрагла поїхати з нами. Давно призвичаєна до того, що такі її пропозиції викликали нехіть, і, очевидно, не певна, чи справить нам приємність, що вона в розмові з нами прикрила свою несміливість надмірним ентузіазмом і, вдаючи, ніби не сумнівається в нашій згоді, ні про що не питала нас, а заявила мужеві таким тоном, ніби зласкавлювалася до нас: «Я відпроваджу їх». Водночас вона заквітчала свої уста не індивідуальною, сказати б, усмішкою, а тією, яку мені доводилося бачити в деяких людей, коли ті з лукавою міною мовили Берготтові: «Я вже купив вашу книжку, можете бути певні», — усмішкою гуртовою, універсальною, яку в разі потреби — так послуговуються залізницею або мебльовим фургоном — удають на своєму обличчі різні люди, окрім осіб дуже рафінованих, як от Сванн або пан де Шарлюс, чиї уста ніколи не кривилися таким усміхом. Наш приїзд був зіпсований. Я вдав, ніби не зрозумів пані Вердюрен. Аж це з’ясувалося, що з нами попхається й пан Вердюрен. «Для пана Вердюрена це буде дуже втомливо», — сказав я. «Ба ні, де там, — заперечила пані Вердюрен заспокійливим і поблажливим тоном,

— муж запевняє, що йому буде дуже приємно проїхати добре знайомим йому шляхом із молоддю; він може сісти обік водія, це його не лякає, а повернемося ми вдвох скромнесенько, потягом, як і належить взірцевому подружжю. Погляньте на нього, він увесь аж світиться!» Пані Вердюрен говорила про свого чоловіка, мов про старого великого маляра, добрягу, в якого душа молодша, ніж у декотрих шмаркачів, і який базграє щось онучатам на забаву. Смуток мій поглиблювало те, що Альбертина не здавалася засмученою, навпаки, ладна була об’їздити з Вердюренами всю околицю. Але в мені нуртувала така несамовита жага насолоди, сподіваної від прогулянки з нею, що я не міг дозволити Принципалці отруїти цю радість; у відповідь на її погрози я несамохіть почав вигадувати всілякі відмовки, але, на жаль, Альбертина завдала мені брехню. «Нам ще треба заїхати в одне місце», — ляснув я себе по лобі. «Куди заїхати?» — здивувалась Альбертина. «Поясню потім, це конче потрібно». — «Ну що ж, почекаємо на вас», — сказала, згодна геть на все, пані Вердюрен. Зрештою зі страху, що мені пе-ребаранчать пожадане щастя, я набрався духу бути негречним. Я навідріз відмовив пані Вердюрен, сказавши їй на вухо, що в Аль-бертини горе, що їй треба порадитися зі мною, тож нам слід побути самим. Принципалка прибрала ображеного вигляду. «Гаразд, ми не поїдемо», — промовила вона тремтячим із гніву голосом. Вона так розсатаніла, що я вирішив удати, ніби йду на поступки: «Але, може, ми могли б...» — «Ні, — урвала вона, не тямлячись уже з люті. — Як я кажу «ні», то ні». Я був подумав, що ми з нею посварилися, але на порозі Принципалка нас нагукала і сказала, щоб ми не «піддурили» її завтра, адже завтра середа і щоб їхали сюди не цим мотором, бо вночі ним їхати небезпечно, а потягом, укупі з усім тісним гуртом, а потім ще сказала спинити авто, вже на парковому узвозі, бо служник забув покласти до машини приготований для нас пакет зі шматочком торта і пісочним печивом. Ми знову рушили, ескортовані якусь хвильку будиночками, які надбігли сюди вкупі з квітами у палісадниках. Нам здалося, що лик цієї місцевости змінився до невпізнання: адже в топографічному образі, створюваному нами про той чи інший пейзаж, простір великої ваги не має. Я вже казав про те, що найбільше розмежовує краї час. Але й час тут не завжди повновладний. Деякі місця, що їх ми завше бачимо як