Білі зуби - Зеді Сміт

— Вони всідаються, аж поки не всядуться по фігурі, Маджіде. Я так думаю.

— Але Джойс була така уважна, що купила їх якраз потрібного розміру — ось, бачиш? 32-й, 34-й.

— Добре, Маджіде. Не треба мені показувати твої джинси, я тобі на слово вірю. Значить, не пери їх у гарячій воді.

— Я теж спочатку зробив такий висновок. Але, виглядає, немає якоїсь окремої процедури всідання. Якщо ти їх попереш, то вони всядуться.

— Неймовірно.

— А ти розумієш, що в якусь мить джинси потрібно буде попрати?

— До чого ти хилиш, Маджіде?

— Отож, чи вони всідаються з якогось певного розрахунку, і, якщо так, то на скільки відсотків? Якщо розрахунок неправильний, то буде ціла біда, ні? Це погано — якщо вони всядуться по фігурі, але виявиться, що це не моя фігура. Є інший варіант, як запропонував Джек, що вони всядуться по контурах мого тіла. Але — як такі речі можливі?

— Блін, чому ти нахрін не залізеш у ванну в джинсах і не подивишся, що з ними нахрін станеться?

Але збити Маджіда словами було неможливо. Він підставляв другу щоку. Інколи по сто разів на день, як солодка дівчинка, що перебрала екстазі. У нього був свій спосіб посміхатися вам, не вражений і не злий, він схиляв голову (точно так, як це робив його батько, коли приймав замовлення на кльоцки з каррі) жестом всепрощення. У нього було співчуття до всіх, у Маджіда. І це була нестерпна колючка в задниці.

— Умммм, я не хотіла… Ой, блін. Пробач. Слухай… Я не знаю… ти просто такий… ти чув щось від Міллата?

— Мій брат уникає мене, — казав Маджід, вираз всепрощення на його обличчі ніяк не змінювався, — він вважає мене Каїном за те, що я не вірую. Принаймні в його Бога чи інших подібних. Через це він не хоче бачитися зі мною і навіть відмовляється говорити по телефону.

— О, та знаєш, він заспокоїться. Він завжди був впертим засранцем.

— Звісно, ти любиш його, — продовжував Маджід, не залишаючи Айрі часу на заперечення. — Тому ти знаєш його звички і поведінку. І ти зрозумієш, як люто він відкидає моє навернення. Я навернувся до Життя. Там, де він бачить свого Бога, я бачу мільйонний знак «пі», аргументи з Платанового «Федра», ідеальний парадокс. Але для Міллата цього не достатньо.

Айрі зирнула йому в обличчя. Там було щось, що вона не могла зрозуміти ось уже чотири місяці, бо воно ховалося за його юністю, його поглядом, його чистим одягом і гігієною. Тепер вона роздивилася. Він був із тих, що й Божевільна Мері, індіанка з білим обличчям, синіми губами і старою перукою на шнурочку. Такий же, як ті, хто, йдучи Віллесденськими вулицями, не мріють про пиво «Блек Лейбл», допомогу з безробіття, чужий плеєр або темну алейку, де можна безоплатно попісяти. У таких, як він, була своя справа. Пророцтво. І вони просто світилися з обличчя Маджіда. Він жадав безперервно проповідувати вам.

— Міллат вимагає, щоб йому повністю корилися.

— Нічого нового в цьому не почула.

— Він хоче, щоб я долучився до ХВ-ХВ…

— Так, ХВІ, я знаю. Значить, ти говорив із ним.

— Мені не треба говорити з ним, щоб знати, що він думає. Він мій близнюк. Я не потребую його бачити. Не хочу. Ти розумієш природу близнюцтва? Ти розумієш значення слова «розділитися»? Чи, швидше, подвійний сенс…

— Маджіде. Не ображайся, але мені треба працювати.

Маджід злегка кивнув.

— Звісно. Прошу мені вибачити, я йду і поставлю над своїми чиказькими джинсами експеримент, як ти мені порадила.

Айрі скреготнула зубами, взяла слухавку і перенабрала номер. Це був журналіст (тепер це весь час були журналісти), і їй треба було йому дещо надиктувати. Вона пройшла екстрімний курс паблік рілейшнз, відколи склала свої іспити, і спілкування з ними навчило її не звертати уваги на кожного окремо. Подати якусь унікальну точку зору спочатку «ФТ», потім «Міррор», а згодом ще й «Дейлі мейл» було неможливим. Це вже їхня робота — віднайти привабливий кут і написати свою книгу величезної медійної біблії. Кожен — свою. Репортери були тенденційними, фанатичними, вони маніакально захищали свій кут зору, наполягаючи на одному і тому самому день у день. І так було завжди. Хто б міг подумати, що Лука та Іоанн оберуть такі різні бачення основної події століття — смерті Ісуса? Просто цим хлопцям не можна довіряти. Робота Айрі, таким чином, полягала в тому, щоб кожного дня подавати інформацію такою, як вона є, зачитуючи з аркуша, надрукованого Маркусом і Маджідом і приколотого до стіни.

— Добре, — сказав журналюга. — Диктофон пішов.

І тут Айрі перечепилася об першу сходинку піару: об віру в те, що ти продаєш. Не те, щоб їй бракувало моральної віри. Проблема була значно глибшою. Вона не вірила в те, про що говорила, як у фізичний факт. Вона не вірила, що це існує. Миша Майбутнього© на той момент стала величезною яскравою мильною бульбашкою (в кожній газеті її з ентузіазмом обсмоктували журналюги — Чи можна це патентувати? Надміру хвалили наймані писаки — Найбільше досягнення століття), аж можна було подумати, що чортова миша зараз сама стане на дві лапи і почне промовляти. Айрі глибоко вдихнула. Хоча вона повторювала ці слова безліч разів, вони все ж здавалися неймовірними, абсурдними — вигадкою чиєїсь фантазії, — наче її обробив Сюррей Т. Бенкс.