Зима у горах - Джон Вейн

І одного ранку Дженні подалась у Нантвіч, де після сцени, якої вона так довго й панічно боялась, обговорила ситуацію з батьками. Повернулася вона вже за північ, і Роджеру, який чекав її в номері, довелось укладати її в ліжко, бо вона була вкрай виснажена й у стані, близькому до нервового розладу. На щастя, була п’ятниця, тому наступного дня Дженні мала можливість полежати. За суботу і неділю вона трохи отямилась і підбадьорилась. Роджер намагався ні про. що її не питати, і вона нічого не розповіла йому про випробування в Нантвічі, сказала тільки, що воно виявилось ще тяжчим, ніж вона із страхом собі уявляла.

—     Але тепер усе вже позаду,— додала вона.— Вони дещо таки зрозуміли.

—     А вони не хочуть зі мною познайомитися? — спитав Роджер, внутрішньо напружуючись.

—     Свого часу,— відповіла Дженні.— Встигнеш, коли ми одружимося.

На тому розмова й закінчилась. А день святого Давида тим часом наближався, кидаючи на все свій відблиск. Медог безліч разів на день вибігав готельними сходами нагору з різними невідкладними дорученнями, і Дженні з головою, поринула в рятівну метушню, що з новою силою знялася напередодні зустрічі.

—     Врешті,— сказала вона Роджеру,— кельтські поети — це й справді суттєво. Якби не вони, ми не були б зараз, разом.

Роджер відгукнувся на зустріч поетів тим, що вигадав собі жартівливу візитну картку:

Містер Роджер Фернівел,

Незалежний провидець, вул. Зеленого горошку, 9, харчевня Лланкрвіс.

Але загальне збудження передалося і йому, він відчував його в своїх жилах. Цьогорічний день святого Давида мав, безперечно, стати пам’ятним у їхньому житті. Так він приблизно й сказав одного вечора Райанон, яка сиділа за своєю конторкою, знічев’я фарбувала нігті й була не від того, щоб потеревенити.

—     О, цей день таки запам’ятається,— сказала вона.— Ви не знаєте й половини того, що буде.

—     Це чому ж я не знаю? — спитав він.

—     Не тільки Медог має плани на цей день,— відповіла вона.— В Діка Шарпа вони також є.

—     А далі? — нетерпляче сказав Роджер.

—     Скоро самі побачите,— піддражнила вона.— Але вам я скажу. На ранок того дня він готує великий розпродаж.

—     Великий роз...?

—     Продаватиме свої автобуси. Всі до одного. Він виходить із гри.

—     Ви певні?

Вона глянула йому в очі.

—     Хіба я коли-небудь помиляюсь?

—     Ні, Райанон,— відповів він,— ви ніколи не помиляєтесь і завжди маєте рацію, ви мудра, добра й прекрасна.

—     Я цього не сказала б,— зауважила вона й знову заходилася вкривати лаком нігті.— Але я завжди про все дізнаюсь.

Де, безперечно, було правдою. Інформація, одержана від Райанон, завжди підтверджувалась Так і цього разу. Ва кілька днів по всьому Карвенаю й довколишніх селищах було розклеєно оголошення про розпродаж. Роджер намагався з’ясувати, чи не має вибір саме цієї дати якогось прихованого змісту. Невже Дік Шарп у не зрозумілий ще спосіб вирішив позмагатися з Медогом? Айво заїхав до аукціоніста, що мав вести розпродаж, і той пояснив вибір дати розпродажу цілком прозаїчною обставиною. День святого Давида припадав на суботу, аукціони тут завжди проводяться по суботах у ранкові години, коли їх можуть відвідати більше покупців, а саме ця субота виявилась першою, коли аукціонний зал буде вільний.

—     Через це всі посунуть до міста саме тоді, коли воно й так буде повнісіньке,— пояснив Роджер, звертаючись до Айво.

—     Місця вистачить, друже. Це гумове місто. Воно розсунеться, бо будинки в ньому на колесах. А недавно було зроблено відкриття, що й замок у нас картонний. Він бутафорський, залишився від королівської пантоміми, поставленої Хіруордом Невсипущим. До пари цьому замку збираються поставити ще один. Ні, місця буде багато, дуже багато.

Весь Карвенай жив тепер чеканням першого березня. Чи майже весь. Одного вітряного вечора Роджер ішов вузенькою вуличкою попід бічною стіною готелю «Палас». На цю вуличку виходив також один із трьох готельних барів, і Роджер уже намірився був завернути туди чого-небудь випити коли раптом його увагу привернуло знайоме вже оголошення, де вгорі було написано: «Розпродаж засобів громадського транспорту», а нижче: «Включаючи омнібуси і запасні частини». Він, як завжди в таких випадках, зупинився, щоб ще раз прочитати оголошення й відчути легкий трепет торжества від того, що Дік Шарп чорним по білому розписується в своїй поразці. Оголошення, набране зручним для читання старомодним шрифтом, було схоже на театральну афішу вікторіанської доби: очевидно, той самий друкарський верстат колись з гуркотом друкував оголошення про розпродаж карет. «Об одинадцятій годині рівно. В аукціонному залі, Замкова площа, Карвенай». Він дочитав до кінця й відчув у всьому тілі приємну теплоту.

Двері бару відчинились, почулося квапливе човгання. Роджер глянув туди й насторожився. Злегка похитуючись, характерним рухом пересмикуючи плечима й зарозуміло стріпуючи гривою білявого волосся, сходами спускався син Діка Шарпа. Побачивши Роджера, він якусь мить повагався, потім рушив до свого ворога з побілілими від ненависті очима.

—     Ви, мабуть, неабияк задоволені собою,— сказав він.

—     Та не без цього,— відповів Роджер. Він трохи звівся навшпиньки й стояв, переносячи вагу тіла з ноги на ногу. Якщо дійде до бійки, то треба бути легким і спритним у рухах.

Син Діка Шарпа швидко глянув в один і другий кінець вулички, неначе хотів переконатися, що свідків немає, щоб кинутися на Роджера. Але натомість з таємничим виглядом нахилився до нього і стиха попросив:

—     Скажіть мені одну річ. Я хочу знати тільки одне

—     Ну?

—     Коли ви повернетеся туди, звідки приїхали? Коли злізете з нашої шиї?

—     А це не я сиджу в людей на шиї,— не підвищуючи голосу, відповів Роджер.

Син Діка Шарпа покрутив головою, наче хотів, щоб у ній прояснилося. Роджер зрозумів, що хлопець п’яний, і відчув до нього щось