Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Десятка Голоти виїхала в роз’їзд, і, як на щастя Таранди, занедужав Микола Бруквенко, врівноважений козак, зате знаний «важким» кулаком та вдумливим поглядом на всілякі події. Микола зі сльозами на очах доручав свою кобилку Найду неврівноваженому Таранді.

Омелько поспішав об’їздити Найду, а Бруквенко все напучував Таранду, як поводитися з такою сумирною кобилкою. Дійшло до того, що вони посварилися. Миколі не подобалося, що Омелько, знічев’я об’їжджаючи Найду, приострожував її під боки, натягував непомірно вудила — так, що Найда аж дибки ставала. На гнівні викрики зібралося вже декілька козаків, і покликали десятника Голоту залагодити обопільний спір. Санько, якраз побувавши в сотника, явився на своєму Воронькові, у ролі миротворця, гарцюючи перед сварливими головами, та владно прикрикнув:

— Чути вас обох не хочу, але за Найду Таранда відповість перед усіма нами. Огляньте боки… І не дай Бог після походу будуть забоїни! Особисто відшмагаю Омеляна батогом!

Титикало оглянув кобилку і, залишившись вдоволеним, ляснув її по крупу та мовив:

— Гарна, що й казати! Микола, немов за дитиною, наглядає, а після походу поглянемо!

Почали збиратися в нічний похід, який часто перетворювався на кількаденний.

Наступного дня частина війська, яка таємно покинула облогу Збаража, вирушила на захід, а сотня шаргородців вела передову розвідку і мала наказ не відходити від головного війська більше ніж на п’ять верст. На вечір сотня повернулася на ночівлю до величезного табору, який розташували побіля селища Добрі Води на березі річки Гніздечної. Добре відпочивши, на ранок вирушили далі торувати дорогу на захід. До шаргородської сотні доставили поводиря Дмитра Бухвака, який взявся вести військо межиріччям, знаючи безпечний перехід через річку Серет на її правий берег без побудови мосту.

Петляючи межиліссям, сотня раптово опинилася на якійсь височині, зарослій рідкими кущами глоду та дикими, понівеченими від вітру маслинами. Санько, повернувшись до поводиря, невдоволено роззирався навсебіч:

— Дмитре! А це куди ти нас завів? Ми ж тут у всіх на виду, саме каміння дибиться та деревця-калічата!

Дмитро не розгубився і проказав на виправдання:

— Та ви, десятнику, погляньте навкруги. Видно звідси майже до Серету, а нас ніхто й не помітить через це каміння!

Санько дав наказ спішитись та перепочити, а сам, взявши з собою Дмитра, заспішив до Гунти. Сотник уже стояв з хорунжим Ганусом на горі велетенської каменюки, і обоє дивилися на захід, у бік переправи. Голота вибрався з поводирем нагору і, ставши поряд, показав рукою на Дмитра, мовивши:

— Ось Дмитро каже, що гарної днини можна й річку розгледіти!

Дмитро на знак згоди махнув головою та доповнив слова десятника:

— Місцина ця зветься Крайнім Каменем, ось цей, на якому ви стоїте, можливо, він і є. А далі під укіс — прямісінько до річки. А там — кам’яний затон, вода швидка, та здавна там люди переходять…

— Добре, Голото! Підкріпіться і — до того броду. Ходи до нього мало, пильнуватимете побіля нього та вістових надсилай. Там і на ніч зупинимося! — розпорядився сотник, і Санько заспішив до своїх.

Нашвидку «заморили черв’ячка», і Санько повів свою десятку до броду через річку Серет. Заради безпеки Гунта виділив Голоті ще одну десятку, очолювану Шкілем Павлом, і козаки, розтягнувшись на добрих сто сажнів, простували за поводирем Бухваком.

Шлях завів їх у ліс, і Голота, захвилювавшись, зупинив козаків. Підскакав десятник Шкіль і підтримав Санькову думку послати попереду двох метикуватих козаків. Титикало, зачувши, що тут відбирають тих, кому їхати з поводирем попереду, сердито мовив:

— Що там відбирати! Поїду я з Притулою. Бухвак від нас не втече, якщо щось не так!

Десятники на це погодились. Усі в сотні знали, що Ілько промаху не допустить ніде. Довго не було часу радитися, й от уже трійця вершників, піддавши коней учвал, відірвалась від сотні. Довго коней не гнали, стояла ще денна спека. Стишили ходу коней і їхали, петляючи лісостепом. Попереду завидніли прибережні яскраво-зелені луки з купками дерев та кущів. Як дивно поміж зелені трав золотавим цвітом чарувала своєю неповторною променистою красою вербена заввишки до черева коней! Вони перейшли на повільну ходу, та вершники на те не зважали, а в непідробній красі природи очима шукали відмінності, які в гармонію степу могли вплести люди. Та прибережна рівнина озивалася співом жайворонків, метушнею ластівок, які передвіщали зміну гарної години на захмарення.

Нарешті натрапили на непримітний шлях, і Титикало відправив Притулу посильним у бік сотні — сповістити про своє місцеперебування. Зупинилися біля декількох тополин, які росли осібно від інших дерев та кущів. Звідкись повіяло прохолодою, і Бухвак, здогадавшись, що попереду річка, почав діймати Ілька, аби той прямував до неї втамувати спрагу самому та коням. Якесь нелюдське відчуття небезпеки стримувало Титикала, і він наказав Дмитрові спішитись та йти далі самому оглянути перехід. Дмитро припнув свою Шпичку до тополини і весело заспішив до річки. За якийсь час Титикало почув людський гомін і, взявши Опуку за повід, завів подалі та змусив її лягти на бік. Сховавшись біля тополини, виглядав, кого це чорти несуть. З’явився Дмитро Бухвак, наспівуючи якусь коломийку, та, коли побачив свою одиноку кобилку на прив’язі, завертів головок) і присвиснув.

З’ясувалося, що побіля броду зробили зупинку перевізники харчу, який збираються доправити до