У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— втретє. Даруйте, що я не вкладаю до цього конверта щедрих чайових, які я збирався дати вам у Бальбеку і якими мені було б надто важко обмежитися щодо того, з ким я, потураючи примсі, замалим не поділив усього. Єдине, що ви ще могли б для мене зробити, це запобігти четвертому даремному крокові назустріч вам у ресторані: боюсь, я не зумію стриматися. (Тут пан де Шарлюс назвав свою адресу, призначив години, коли його можна застати тощо). Прощавайте, пане! Гадаю, за такої схожости з моїм святої пам’яти другом ви не можете бути дурнем заплішеним, інакше фізіономістика була б лженаукою, я переконаний, що як ви колись ізгадаєте цей епізод, то не обійдеться без певного жалю і каяття. Що ж до мене, то хай пан вірить моїй щирості, я не держу каменя за пазухою. Я волів би, щоб ми зберегли одне про одного приємніший спогад, аніж той, який залишився після мого третього марного кроку. Але цей крок скоро забудеться. Ми з вами як два зустрічні кораблі, прохід яких ви, мабуть, спостерігали у Бальбеку, — зійшлися на мить і розійшлися; для обох кораблів було б краще, якби вони спинили машину; але один із них не зволився; небавом вони не побачать одне одного навіть на обрії, і всякий слід їхньої зустрічі затреться; але перед цією остаточною розлукою вони шлють одне одному прощай, як оце прощається з вами, пане, і зичить вам усього найкращого барон де Шарлюс».
Еме навіть не дочитав цього листа, він не втямив у ньому нічогісінько і злякався, що його містифікують. Коли я розтлумачив йому, хто такий барон де Шарлюс, він загадався і відчув, як і напророкував пан де Шарлюс, жаль. Я не ручуся за те, що він не написав тоді листа з перепросинами тому, хто роздавав карети своїм приятелям. Але пан де Шарлюс уже встиг познайомитися з Морелем. Найбільше, на що барон зважився б за таких взаємин, які виникли у нього з Морелем, можливо, платонічних, це іноді провести вечір у такому товаристві, в якому я спіткав його в холі. Але пан де Шарлюс уже не міг перенести на іншого палке почуття, яке нині будив у ньому Морель і яке ще кілька років тому, палаючи всує, ладне було скупчитися на Еме, диктуючи баронові стидкого листа, що показав мені метрдотель. Цей лист унаслідок антисоціальної любови, якою паленів пан де Шарлюс, був разючим прикладом сліпої і нездоланної сили поривів тої пристрасти, коли закоханий, наче плавець, несподівано підхоплений морським відпливом, одразу втрачає з очей землю. Певна річ, і любов нормальної людини теж може, якщо закоханий під впливом роз-буялої уяви будує зі своїх бажань, жалів, розчарувань, поривань цілий роман із незнайомою жінкою, розвести на значну відстань обидві стрілки бусолі. У даному разі цей розхил збільшувався через характер жаги, яку не всі годні вгонобити, і через соціальне провалля, яке ділило пана де Шарлюса та Еме.
Я щодня вирушав на прогулянки з Альбертиною. Альбертина знов надумала малярувати і за модель обрала спершу церкву Йо-ана Хрестителя-на-Езі, церкву маловідому, ніким не одвідувану, куди не потрапити без гіда, в якомусь застумі, куди можна було добратися, прочимчикувавши понад півгодини від станції Еп-ревіль і зоставивши далеко позаду останні хати найближчого села Кетгольм. (Щодо назви Епревіль, то дані Брішо розминалися з даними, які подавав у своїй книжці кюре. Один твердив, що Епревіль виводиться з Спревіла, а другий бачив його етимологічний корінь у Аправілі.) За першим разом ми рушили туди вузькоколійкою, в супротивний бік від Фетерна, тобто у бік Ґратваста. Сонце пекло немилосердно, а ми вибрались одразу після сніданку, і це була кара. Я волів би не їхати так зрана; сліпуче, розпечене повітря породжувало мрію про лінощі та прохолоду. В обидві наші покої, мамин і мій, неоднаково розташовані, з різною температурою, воно вливалось, мов у купальні кабіни. Мамина туалетна кімната змережана сонцем, сліпучої білоти, мавританського штибу, здавалась опущеною на дно криниці, завдяки чотирьом тинькованим стінам, на які вона дивилася, — вгорі, над нею, у порожньому квадраті, світило небо, по якому линули одна по одній м’які здиблені хвилі, і яке здавалося (в силу бажання, що його воно будило) ставком або розлитим по якійсь терасі, або побаченим у перекинутому вигляді в люстрові примоцьованому біля вікна), ставком, повним голубої води, призначеної для омовіння. Попри давучу спеку ми поїхали годинним потягом. Але Альбер-тині було дуже гаряче у вагоні, ще гарячіше під час довгого пішого походу, і я боявся, щоб вона не застудилася потім, сидячи нерухомо в вогкому виярку, куди не сягало сонце. А втім, коли ми з нею почали вчащати до Ельстіра, я побачив, що вона знає ціну не лише розкоші, а й навіть певному комфортові, приступному людям не з її кишенею, і тепер я порозумівся з одним бапьбецьким стельмахом, щоб той щодня присилав нам повіз. Ховаючись від спеки, ми їхали через ліс Сорочий Брід. Незрима присутність безлічі птахів, зокрема напівморських, — вони перекликалися на деревах, — створювала враження супокою, якого зазнаєш, заплющившись. Сидячи обік Альбертини, в її обіймах, у глибу повозу, я слухав щебет цих океанід. І коли мені ненароком наверзався на очі якийсь пурхотливий співак, зв’язок між ним і його співом уривався, і мені не вірилось, що звук може йти з цього малесенького тріпотливого тільця, з цієї лякливої грудочки з безвиразними намистинками очок. Повіз не міг нас завезти аж до церкви. Я зупиняв його на виїзді з Кетгольма і прощався з Альбертиною. Бо вона злякала мене, говорячи про церкву так, як вона висловлювалася про забутки мистецтва та про деякі картини: «Як мені було б утішно оглядати її вкупі з вами!» Цієї втіхи дати їй мені була несила. Я втішався, лише як
