Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

ДЖЕЙКОБ

Декілька секунд Джон вивчав моє обличчя. Усвідомивши, що я говорю цілком серйозно, він усе ж підвівся, але не ступив ні кроку.

— Ти бачив час? Вони давно сплять, — Джон схрестив руки на грудях.

Здавалося, він просто шукав адекватну причину, щоб не йти зі мною.

— Не обов'язково. Ми ж не спимо, — заперечив я, з усмішкою спостерігаючи за другом.

Джон знову подивився на мене, обмірковуючи почуте. Я ж розумів, що Еріка, швидше за все, уже заснула, але відмовлятися від витівки не збирався. Не чекаючи на відповідь, я розвернувся й попрямував у бік табору дівчат. За мить я почув за спиною кроки — Джон наздоганяв мене.

— Чорт, мене вже тіпає від однієї думки про розмову, — нервово озвався він, рівняючись зі мною.

Все-таки поведінка друга мене безперечно забавляла. А ще мені стало дуже цікаво дізнатися, чим усе закінчиться.

— От побачиш, говорити без свідків набагато простіше, — сказав я, стримуючи усмішку.

Я йшов досить швидко, обмірковуючи різні варіанти розвитку подій. Дівчата, напевно, не сиділи біля багаття і давно розійшлися по наметах, тому варіант відступу «ой, даруйте, ми щось забули» відпадав, що не могло не тішити. Але як нам слідувало вчинити, якщо вони таки не спали? Або якщо хтось нас почує? Хоч про нас з Ерікою все стало відомо, але навряд чи її подруги могли поставитися нормально до мого нічного візиту, до того ж я був не один. Тим більше, я не був певен, як на мою появу відреагує сама Еріка, а збирався просити її розбудити Вікі.

— Ні, я не зможу, — порушив мовчанку Джон, різко зупинившись.

— Ми вже майже дійшли, не вигадуй. — В одну мить я усміхнувся.

Чорт забирай, було смішно спостерігати, як дорослий хлопець боїться поговорити з дівчиною. Особливо, коли раніше бачив його не з однієї.

— Таке відчуття, що я знову в середній школі, — озвався Джон, нервово потираючи потилицю.

— Гей, сьогодні або ніколи, — впевнено заявив я, згадавши, як нещодавно мені це сказав Сем.

Усе ж таки не дарма я вважав його розумним хлопцем. Ці слова подіяли й на Джона, причому так само, як і на мене.

Глибоко вдихнувши, а потім шумно видихнувши, він подивився мені в очі й майже впевнено промовив:

— Сьогодні або ніколи!

Коли ми дійшли, у таборі стояла тиша, що означало одне — усі спали. Намет Еріки був крайній, тому не було необхідності обходити всіх і наводити шурхіт. Джон зупинився, щойно ми дісталися місця, а я ж опустився на коліна та почав обережно розстібати блискавку на наметі, щоб потрапити всередину і при цьому не злякати господиню.

Яке ж було моє здивування, коли я побачив Еріку, що лежала на животі і писала щось у своєму щоденнику під тьмяне світло ліхтарика. Помітивши мене, вона завмерла із широко розробленими від подиву очима. Я в цей час дивився на неї з безглуздою усмішкою розчулення. Навіть у такому положенні вона була страшенно чарівною.

— Можеш мені допомогти? — пошепки спитав я.

Нарешті вийшовши зі ступору, Еріка підсунулася якомога ближче до мене й сіла на коліна, уважно вдивляючись в обличчя.

— З чим? — перебуваючи в легкому сум'ятті, спитала вона.

— Не з чим, а з ким, — відповів я і відсунувся, щоб можна було розгледіти ще одного гостя.

Еріка висунула голову з намету і знизу вгору глянула на мого друга. На її обличчі повільно розпливлася усмішка, а в очах, напевно, можна було побачити бісенят, які танцювали румбу, у передчутті продовження. Я здогадувався, що вона відразу все зрозуміє і не помилився.

— У тебе щось сталося? — спитала Еріка, піднявши ліву брову.

За розгубленим поглядом Джона я зрозумів, що ще один жарт і він звалить назад, підібгавши хвіст.

— Ти можеш покликати Вікі? — намагаючись допомогти другові, у розмову вступив я.

— Можу, якщо треба, — Еріка підморгнула мені і вибралася з намету.

Якщо кілька годин тому я думав, що ще більше зводити мене з розуму вона просто не може, то в той момент зрозумів, як помилявся. Ця помилка стала найприємнішою в моєму житті. На Еріці були дуже короткі бавовняні шорти жовтого кольору, з принтом єдинорогів, і вільна чорна майка, яка була обрізаною та не діставала навіть до пупка. Оглядаючи її з ніг до голови, я спіймав себе на тому, що надто довго витріщаюся. Але потім це питання швидко вирішилося новим нападом невпевненості Джона.

— Вікторія, напевно, уже спить, я краще піду, — озвався він і почав було відходити, але його гукнула Еріка.

— Стояти! Куди зібрався? — Вона стала навпроти нього, перегороджуючи шлях до відступу, і м'яко продовжила: — Зараз ми з тобою підійдемо до її намету. Я покличу Вікі, а якщо потрібно, то розбуджу. А тобі, — Еріка глянула на мене, — краще сховатися.

На моєму обличчі з'явилася вдячна усмішка. Я справді був вдячний їй за допомогу Джону, але ще більше за те, що мене не прогнала. Щоб не тягнути час і не давати другу зайвий раз засумніватися, я швидко забрався в намет, але вирішив спостерігати за ними через вхідний отвір.