Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

ДЖЕЙКОБ

На шляху до табору я порушив питання про те, що нам треба зізнатися дівчатам, хто ми такі. Яке ж було моє здивування, коли хлопці одноголосно відмовилися. За роки дружби таке було вперше! Найчастіше ми поділялися на дві команди з різними поглядами.

Після повернення до табору Сем загасив багаття, а я з рештою зібрали стільці та стіл, щоб на випадок вітру це все не розлетілося. Ми практично не розмовляли між собою, а закінчивши так само мовчки розійшлися наметами.

Спати я не збирався, усе думаючи про свою ідею. З лиця не сходила усмішка від думки, що я можу заснути, обіймаючи Еріку. Яка ж вона чарівна!

Адже он як воно насправді відбувається, твоє серце саме вибирає, кого любити, причому ні секунди не зволікаючи. І неважливо, який у цієї людини зріст, вага, колір волосся чи очей... Важлива лише одна мить, коли ваші погляди зустрічаються, а серце починає стукати швидше, немов дзвіночок над дверима, сповіщаючи, що до тебе прийшли і більше не підуть. Виходить, що всі ті побачення, щоб краще пізнати людину, — нісенітниця! Ти або відчуваєш цей зв'язок, або ні, іншого не дано!

Чим довше я лежав і думав про Еріку та почуття до неї, тим менше я сумнівався у своїй ідеї. Опустивши повіки, думками я повернувся до нашого останнього поцілунку наодинці, згадуючи смак губ і ніжність дотиків. По тілу повільно поширилося тепло, викликаючи палке бажання відчути все насправді.

Розплющивши очі, я глибоко зітхнув. Контролювати почуття було важко навіть на відстані, а поряд з Ерікою я зовсім не міг цього робити. Мені постійно хотілося бачити її, чути, відчувати, торкатися. Я хотів бути поруч із тією, яка дивовижним чином за шість днів стала моїм світом.

«Тоді чого я чекаю?» — подумав я.

Сівши на спальнику, у темряві я знайшов сіру майку, яку переодягнув відразу, і прихопив худі, адже на ніч температура падала. Якоїсь миті мій слух спіймав тихі звуки гітари. Схоже, не мені одному не спалося.

Вибравшись із намету, я озирнувся й побачив темну постать біля місця для багаття. Навіть сліпий здогадався б, що це Джон. Весь вечір він здавався пониклим або задумливим, усміхався лише зрідка, і то тільки коли до нього зверталася Вікі.

Звісно, я міг тихо піти, і друг не помітив би мене. І, чесно кажучи, я розривався між бажанням якнайшвидше опинитися поряд з Ерікою, та почуттям обов'язку перед другом.

Я зітхнув, розуміючи, що ще кілька хвилин переживу і вибрав другий варіант.

— Чому не спиш? — спитав я, підходячи до Джона.

Поглянувши на мене, він перестав грати і прибрав гітару убік:

— Думаю, з тієї ж причини, що й ти.

Друг виглядав ще більш пригніченим, ніж у таборі сусідок. Його русяве волосся на маківці було скуйовджене. А те, що Джон сидів уже в чорному худі, означало, що він тут досить довго. Я знав його з дитинства, але таким ніколи не бачив. Минулої ночі ми непогано поговорили, але, схоже, щось досі турбувало Джона.

З мого боку було б погано мовчки піти й залишити друга наодинці з його проблемами. Подивившись у напрямку табору дівчат, я зітхнув і все-таки сів поруч із ним.

— По тій же, кажеш? — я повів підборіддям і злегка штовхнув Джона плечем. — Теж збираєшся до Еріки? Врахуй, що їй, напевно, не сподобається це.

Він з усмішкою хмикнув, але вона здавалася сумною та втомленою, а не веселою.

— Підеш зі мною? — додав я.

— Як ти вже сказав, їй, напевно, не сподобається це, — відповів друг, дивлячись у простір перед собою.

Подумки я відзначив, що Джона не слабко так прихопило. Його не можна було назвати веселуном, як Джеймс, але поведінка в стилі Сема не була для нього нормальною. З нашої четвірки ми були найбільше схожі, тому я точно знав, що поганий настрій пов'язаний з однією рудоволосою дівчиною.

— Так ти підеш до Вікі, а я до Еріки. Думаю, це їй сподобається.

Слова зробили свою справу, і Джон покосився на мене, щоправда, з таким виразом обличчя, ніби я сказав якусь дурницю. Джеймс жартома казав, що наш друг у компанії Вікі виглядає як побите щеня. Не дарма ж кажуть, що в кожному жарті є частка правди.

— Так помітно? — спитав Джон.

— Ми з дитинства знайомі, але таким я тебе ще не бачив. Звичайно, помітно, — відповів я, стиснувши губи і знизавши плечима. — Можу тобі чимось допомогти?

Так, ми дружили все свідоме життя, але про дівчат припинили розмовляти, як тільки нам виповнилося по п'ятнадцять. У принципі, хлопчачі обговорення протилежної статі, коли гормони б'ють у голову і тіло повністю перебудовується, можна було навіть не рахувати.

— Без поняття, якщо чесно, — пониклим голосом відповів Джон.

— Можу вислухати, якщо хочеш виговоритися, — запропонував я й натягнув худі.

Повисла мовчанка, але я не збирався йти, доки не допоможу другу хоч якось. А допомога йому, очевидно, справді була потрібна.

Джон, знову повернувшись у бік океану, дивився в далечінь і, здавалося, вів внутрішню боротьбу, вирішуючи, говорити зі мною чи ні. Через якийсь час він кивнув, ніби погоджуючись із чимось у своїй голові.