Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Я так і не вибачився, — нарешті сказав він.

— Перед Вікі? — уточнив я, хоч і так знав відповідь.

Джон кивнув і запустив п'ятірню у волосся, злегка відтягуючи його. Виглядало так, ніби він сердився, але я не розумів, чому і на кого.

— Вдень майже весь час поряд був Джеймс, — тихо продовжив він, — і мені не хотілося потім вислуховувати його приколи або ставити Вікторію в незручне становище. А ввечері вже були всі.

Джон зі свистом зітхнув, двома руками привів у ще більший безлад волосся на маківці, а потім зчепив їх у замок на потилиці.

— Ти міг попросити її відійти, — запропонував я.

— Міг, — на видиху сказав він, — але не попросив.

— Через Джеймса?

Останнім часом вони більше спілкувалися, але я й не припускав, що він так впливав на Джона.

— Не знаю, — відповів друг і начебто втомлено опустив руки на коліна. — Мабуть, тому що я повний кретин, — додав він, зиркнувши на мене.

Саме тоді я нарешті зрозумів, на кого сердився Джон — на себе. І причиною цього стало те, що він знав, як треба вчинити, але чомусь не робив цього.

— Не можу погодитися, — впевнено заперечив я.

Друг якось нервово фиркнув або посміхнувся, при цьому мотаючи головою на знак заперечення.

— Джейку, у присутності Вікторії я поводжусь як придурок, навіть розмовляти нормально не можу. Це не правильно. Так не повинно бути, розумієш?

— Взагалі-то, не розумію, — відповів я, нахмурившись.

— Пам'ятаю вас з Ерікою до сьогоднішнього вечора, — почав Джон, трохи нахилившись у мій бік. — Чорт, та я пам'ятаю перший вечір, коли ми прийшли до них у табір. Коли ти навіть її імені не знав, — додав друг і якось безпорадно змахнув руками.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав я, бо не розумів, до чого він веде.

— Хочу сказати, що ти нормально з нею розмовляв, а не заїкався, як я. Ти не відчував дискомфорту, перебуваючи поруч з Ерікою.

У голосі Джона було чути розпач, який із кожним словом лише посилювався. Напевно, я був не дуже-то й добрим другом, раз упустив його переживання.

— Ти відчуваєш поряд із Вікі дискомфорт?

— Так, — Джон знову змахнув руками, при цьому не дивлячись на мене. Йому явно не подобалося говорити вголос про те, що сиділо в голові. — Я постійно нервуюсь і несу всяку нісенітницю, через що мені потім соромно. Мені завжди здається, що на нас усі дивляться і слухають. — Джон опустив погляд і замотав головою, а його голос став тихішим. — А у вас так легко і просто. Я ж бачу це.

Не знаючи всіх внутрішніх переживань, усього того, що відбувалося між нами з Ерікою, порівнюючи мою поведінку зі своєю, він примудрився зробити зовсім неправильні висновки. Нарешті зрозумівши причину злості друга на себе, я мимоволі розсміявся.

— Радий, що повеселив тебе, — буркнув Джон, похмуро дивлячись на мене.

Ситуація була така безглузда, що я лише сильніше розсміявся. Прикривши рота кулаком, я намагався не шуміти, щоб не розбудити друзів.

— Вибач, — посміюючись озвався я, — просто тепер згоден із тобою — ти реально кретин.

— Що? — очі друга округлилися від подиву.

— Джоне, ми познайомилися з Ерікою, коли поряд нікого не було, — продовжив я, коли сміх поступово почав затихати. — Ти не можеш знати, було мені легко з нею спілкуватися чи ні.

— А було нелегко? — одразу спитав друг.

— Чорт, та я таку нісенітницю ніс у день знайомства. Я дав Еріці ім'я Муза, коли вона не захотіла назвати справжнє. Ти уявляєш? Муза, щоб його. Мені соромно, навіть коли згадую це все. — Нова хвиля сміху накрила мене, але цього разу зачепила і Джона.

— Це реально тупо, — сміючись, погодився він.

— Це ще нічого, — почав я, махнувши рукою. — Я примудрився затягнути її в океан, хоч вона не хотіла. А в результаті виявилося, що Еріка не вміє плавати й жах як боїться води. Тільки уяви, підхопив її на руки й потяг у воду, — закінчив я, буквально вже здригаючись від сміху.

— Ти справді подобаєшся Еріці, раз після цього вона ще дивиться у твій бік.

Від поганого настрою Джона не залишилося і сліду. Його плечі розслабилися, а обличчя не хмурилося, а всміхалося.

— А за те, що просив дозвіл поцілувати, ти вже знаєш, — нагадав я і штовхнув друга в плече. — Мені допоміг час і устамітнена обстановка.

— В якому сенсі? — пожвавішав Джон.

— У тому сенсі, що ми зустрічалися протягом п'яти днів і проводили час наодинці. Я ніс нісенітницю, Еріка з цього сміялася, а коли вона несла — сміявся я. Ніхто над нами не жартував, і ніхто не спостерігав, адже ми були тільки вдвох, — пояснив я Джону. — От і вам потрібно просто провести час наодинці. Тому ти маєш піти зі мною! — клацнувши пальцями перед його носом, уклав я.

— Ти зараз серйозно? — піднявши брови від подиву, спитав Джон.

У відповідь я із широкою усмішкою впевнено кивнув.

Секунду-другу друг дивився на мене як на божевільного. А потім видав: