Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

Я вимкнув світло і подивився у вікно. Ті двоє вже не прогулювалися, а помітивши, що світло згасло, стали проти моєї брами і навіть не вдавали, що зайняті розмовою. Правда, я не вчорашній і вже потрапляв у подібні ситуації. Але не скажу, що це було приємно. Моя вуличка фактично рідко бувала людною, цим вона й подобалася — своїм затишком і меланхолійним настроєм. Але в цій ситуації нічого привабливого не було. Тепер затишок став моїм ворогом. Ніхто мені не прийде на допомогу. Я болісно роздумував, що маю чинити. Годинник показував за двадцять п’ять десяту. Ну, що ж, зволікати нема як.

Я відчинив на кухні шафку, де зберігалися крупи, і всипав собі до кишені дві жмені гороху. Потім спустився, тихенько підійшов до брами, щоб не почув сторож, і визирнув крізь вузеньку щілину. Переслідувачі стирчали непорушно. Раптом мені здалося, що вони мене вже бачать, бо бурмило вийняв руки з кишень. В правій руці щось було. Щось невелике. Револьвер? Я зволікав. Глянув на годинник — за двадцять де­сята. Час летить, як скажений.

З помешкання шимона долинав брязкіт начиння і запах смаженої картоплі, шимонова щось чоловікові вичитувала, а він ліниво боронився. Ні, їх я не маю бажання вплутувати в це — від тих бузувірів на вулиці можна очікувати всього.

Першою думкою було рвучко розчахнути браму й кулею вилетіти на вулицю. Але я пересилив себе і вийшов з брами цілком спокійно, навіть не зиркнувши на них. Я йшов, краєм ока стежачи за переслідувачами. Вони рушили водночас зі мною, якийсь час ішли протилежним хідником, та ось почали переходити вулицю, і я втратив їх з поля зору, лише чув їхні кроки — одні важкі, слонячі, другі — дріботливі. Я наддав ходи. Та кроки позаду мене усе ближчали й ближчали. Вони йшли швидше за мене. Як це їм вдавалося? А на вулиці й далі жодної живої душі. Пан Покізяк зачинив свою крамничку і погасив світло.

Я вже чув за плечима їхній надривний сап і шморгання носом. Мабуть, нас розділяло зо два метри, не більше. Я відчув жар на своїх плечах. Ну, що ж — либонь пора... І я рвонув, як жеребець на перегонах. Я мчав щодуху, вкладаючи у цей біг всі свої сили, я біг, а мої очі дивилися на рятівне світло ліхтаря, де закінчувалася моя вуличка, і хоч фіякр уже поїхав, але там таки мусить бути людно, і я вже навіть розрізняв окремі постаті, освітлені вітринами.

Чути було, як важко хекають мої переслідувачі, не далеко ж я від них одірвався. Тоді я сипонув позад себе горохом, хтось із них поїхав ногами і гепнувся, але притьма зірвався на ноги й, сиплючи прокльони, далі біг. Зненацька хтось ви­скочив мені навперейми, я зробив карколомне сальто, перечепившись за його ногу і, охнувши, важко впав на брук. Удар забив мені подих. А за мить мене вже шарпали з усіх боків чиїсь руки, і, хоча я ще не зовсім отямився, але відчайдушно намагався захистити внутрішню кишеню вітрівки. Цим спровокував нападників, і після короткого борюкання вони врешті добралися до кишені й забрали папери.

— Ось воно! — вигукнув хтось із них, кинувши оком на заголовок.

— Ну, чого став! — кинув другий, і той, до кого звернулися, розмахнувся — в його руці був той невеличкий предмет, який я уже зауважив, — металева рурка.

Зараз він опустить її на мою бідолашну голову і до самого ранку я дивитимуся захоплюючий сон, який складатиметься з мерехтіння зірок і спалахів падаючих метеоритів. Я викинув руки вперед — це все, що я міг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги мені впало чиєсь тіло. Я відповз назад і не повірив очам: кілька чоловіків немилосердно гамселили один одного. Той, що впав мені на ноги, худий, довготелесий, звівся навкарачки і, заточуючись та спльовуючи кров, побіг у темряву. Бурмило з зусиллям відірвався від тієї недружелюбної компанії і теж кинувся на­­втьоки. Троє задиханих незнайомців залишилося біля ме­не. Один з них запитав:

— Стаття при вас?

— Так.

Я впізнав голос того, що дав мені адресу Дутчака.

— Слава богу, — він допоміг мені підвестися. — Здається, ми вчасно наспіли. Вас не дуже потовкли?

— Та ні, — промовив я, обтріпуючи одяг. — Я лише боляче вдарився об брук.

— Але ж вони щось витягли у вас із кишені.

— То стара стаття. Я навмисне її сховав у куртці. А ця ось, — я поплескав себе по спині.

— Ви в типографію?

Я глянув на годинник — за вісім десята.

— Якщо встигну.

— Ми вас підкинемо на авті.

Авто стояло за рогом.

— Як вам вдалося так вчасно? — запитав я.

— А ми тут прогулювалися неподалік. Бачимо — комусь хочуть завдати хвилеву клямру[16]. Ну ми й підбігли.

— Ви мені так і не скажете, звідки ви?

— Я ж вам уже сказав.

— Такої організації не існує.

— А ви уявіть собі, що існує, і все стане на свої місця. Так простіше.

Водій, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.

— А ті, що напали на мене, — люди Томашевича? — поцікавився я.

— Напевно.

— Уявляю їхні писки, коли вони принесуть шефові ту стат­тю. Як ви гадаєте — яким буде його наступний крок?

— Вирядить своїх хлопчиків до типографії, — відповів мій рятівник цілком буденно.

— Що? — я отерп. — Томашевич піде й на це?

— Чом би й ні? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви їм зробите голіруч?

— Там є охоронець.

— Той старигань? Не смішіть мене.

— Ч-чорт... я викличу поліцію.

— І що? Приїде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всі вдома, та й заберуться.

— Який же вихід?

— Допишіть в кінці своєї статті ще кілька слів.

— Кілька слів? Яких?

— Зовсім невинних. А я з хлопцями чергуватиму біля типографії аж до ранку. Ми маємо чим привітати гостей.

— То що я повинен дописати?

Він продиктував, я занотував і здивувався:

— Тільки й усього?

— Звичайно. А ви думали казна-що?

— Ці слова для вас мають якесь значення?

— Хочемо, щоб було ясно — Томашевич зійшов назавжди з арени. Щоб ні в кого не закралися сумніви, що на нього че­катиме суд. Ну, ось ми й на місці. Щасливо.

— Дякую за все, — сказав я, вилазячи з авта. — Ми більше не побачимося?

— Хтозна. Львів тісний.

Редактор вже на мене чекав і поспіхом вихопив з моїх рук статтю та