Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

— Ну, власне. Але не тільки Гітлер непередбачуваний, а й Сталін теж. Поки що обоє нарощують сили.

— І на чиєму боці опинимося ми? — сумно зітхнув він. — Знову як зерна під жорнами.

— Ну, певно, що ані на німецькому, ані на совєтському. Якщо ми вже раз боронили Польщу, то будемо боронили і вдруге. Може, того разу вона не відречеться від нас.

— Будемо боронили хіба з розпачу, бо встояти не вдасться.

— Але, прошу я вас, по Австрії — черга на Чехословаччину, — він підняв догори вказівного пальця. — Муссоліні зажадав плебісциту в Чехії не тільки для німців, але і для поляків, мадярів та інших національностей. А ця «інша» національність — українці Закарпаття. Якщо вдасться, то вони могли б проголосити свою самостійність. Що ви на це?

— Непогана нагода, отче. Але що більше я вчитуюся в такі новини, то все більше занурююся в свій невиліковний песимізм.

— А я нє, — похитав він головою, — я нє. Я вірю, що того разу нам вдасться.

Не хотілося його розчаровувати в його мріях і надіях і я перевів розмову на інші теми, а відтак розпрощався. Була друга, коли я вернувся до Львова і ще з двірця зателефонував до редакції.

— Де ти волочишся? — вибухнув пан редактор.

— Я відкопав карколомний матеріал. Лишіть для мене сторінку на завтрашнє число.

— Дідька тобі лисого, а не сторінку! Вже все спляновано.

— За три дні почнуться вибори. Моя стаття повинна з’яви­тися завтра, інакше все намарне. Послухайте, пане Левку, як­що моя стаття затримається бодай на день, вона вже не буде варта картопляної лушпайки. Уся робота піде коту під хвіст. Зрештою, самі переконаєтесь. Ви ж мене знаєте не віднині. Я не буду робити з мухи слона.

Весь той час, поки я торохтів, він невдоволено бурчав. Вреш­ті видушив:

— Та воно так... але... коли ти її доставиш?

— До десятої вечора привезу в типографію.

— То вона ще не написана? — Він аж захлинувся праведним обуренням, і, доки ще не опам’ятався, я сипонув:

— Майже написана. На чорно. Мушу то все видрукувати на машині. Не переживайте, до десятої привезу.

— Ну, дивись. Рівно о десятій я накажу набирати сторінку з заплянованим матер’ялом.

— Згода.

Пфу-у-у! тепер щодуху додому і за роботу.

7

— А, пане Марку, шо то ви так рано додому? — привітав мене сторож чи то пак шимон, як називали сторожів у Львові.

— Маю роботу, а ніде мені так добре не працюється, як вдома.

— А так-так, по собі знаю. В рідному кубельці тепліше і затишніше, як деінде.

Пан Амброзяк був милим уклінним старушком, інколи я з ним перекидався кількома словами і вгощав чаркою, коли він приходив вітати з Різдвом чи Великоднем. Сторожі не отримували платні, але мали право на службове помешкання в партері і збирали оплату від мешканців за відкривання брами після десятої вечора. Тому за пів години до десятої на вулицях Львова можна було помітити велике пожвавлення: всі на­магалися дістатися дому вчасно, хоч і було це лише спортивним завзяттям, а не проявом скупості, бо ті традиційні десять грошів, які отримував шимон за відкривання брами, жодної поважної ролі не грали, але за ці гроші він міг купити на вибір дві булочки, головку капусти або кільо бульби. Ще сторожам перепадало щось від вуличних музиків та мандрованих продавців, яких впускали на подвір’я, але то все були дрібні гроші, більше заробляла пані шимонова пранням та вудженням м’ясива для всієї кам’яниці перед святами.

Вулиця Длуґоша[11] піднімається вгору до вильоту вулиці Святого Марка[12], а потім спадає на діл до Супінського[13], по її лівому боці вишикувалися кам’яниці, а праворуч височить сірий мур, за яким розкинувся університетський ботанічний сад, повний екзотики. З мого вікна видніються в шклярнях пальми, фігові й цитринові дерева, навіть справжній товстелезний баобаб, і якщо уважно приглянутися, то можна помітити, як пурхають барвисті пташки. Біля кожного дерева табличка з латинською назвою рослини. Кажуть, що Карл XII, здобувши Львів, пере­скочив той мур на коні, але то хіба мусив бути кінь з крилами. Тепер під тим муром мають зупинку усі песики, а як стемніє, то не лише песики. Коли я пізнив до школи, то стрімкість моєї вулички помагала добігти вчасно. В самому низу прилаштувалася маленька крамничка «Масло, цвяхи, мило, мастило, шварц». Пан Покізяк, як нема покупців, сидить перед входом на ослінчику і вітається з кожним, хто його минає. Моя кам’яниця виросла на розі Длуґоша і, мабуть, найстрімкішої у Львові вулиці Святого Марка, де розмістилася старовинна студня зі смачною водою, яка не раз рятувала львів’ян під час облог, коли місто було відтяте від добростанських водотягів.

Я так захоплено клацав на машині, що й не помітив, як почало сутеніти, отож, зробив перерву, щоб очі відпочили, і, не запалюючи світла, підійшов до вікна, поклавши до вуст папіроску. Сутінки витікали з хащів ботанічного саду і заполонювали вулицю. Проторохтів фіякр і зупинився в самому низу на початку Святого Миколая[14] під ліхтарем, дорожкар[15] розгорнув газету, користаючи снопиком світла, і захопився читанням новин. Я черкнув сірником та відразу ж його по­гасив, коли мою увагу привернула чиясь тінь попід муром: хтось чаївся за акацією. Я завмер, катуляючи папіросу у вустах, і став уважніше вдивлятися. З горішнього краю вулиці хтось спускався швидким кроком. Тінь з-за акації вигулькнула йому назустріч. Здається, це той червонопикий бурмило, що стежив за мною. Він нетерпляче зиркав то на браму мого будинку, то на годинник. Коли той, що спускався згори, наблизився, я впізнав у ньому мого другого переслідувача. Порівнявшись, вони перекинулися кількома словами, зиркнули в мій бік і почали прогулюватися туди й назад. Цікаво, хто їх підіслав? Томашевич чи та дивна організація?

Стаття вже майже готова. Ще година — і я її завершу. Потім вичитаю, а відтак буду мати ще з пів години на дорогу до типографії на Зеленій. Я зашторив вікна, запалив світло і сів за стіл. О пів на десяту я склав машинопис учетверо і сховав під сорочкою за спиною. Зверху одягнув вітрівку, а до внутрішньої кишені поклав машинопис минулорічної статті, яка мала напрочуд вдалу назву «З життя одного афериста».

Моя брама не мала вильоту на рівнобіжну вулицю. Вийти я мусив просто на моїх переслідувачів. Я мав знайомого комісара поліції Романа Обуха і думав, чи не варто йому зателефонувати, щоб прислав кого-небудь захистити мене. Однак ця спасенна думка навідала мене запізно, бо його не виявилося ані