Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко

на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей, — так, нiби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.

— Чудний ти, Романе Пилиповичу! — вiдказав йому писар. — Як отак тобi колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш.

Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi, — засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку.

Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого — ждав, поки сам озветься.

— Знаєте що, тату? — почав Роман. — Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.'

Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:

— А що ж ти з своєю часткою робитимеш?

— То вже моє дiло, — шо схочу, то й сделаю, — одказав саме таким робом, як i попереду, Роман.

— Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що давати.

— Тату! — озвався Денис.

— Мовчи! — перепинив батько, боячись учорашнього. — Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!

— Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частцi? — питався знову батько.

— Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу, — вiдказав Роман.

— Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?

— Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.

— Повинен, кажеш? — спокiйно говорив батько. — А як не вiддам?

— То пойду в волость, то вас i присилують оддать.

— Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.

По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.

Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:

— Ну, я так не дозволю! Це грабiж! — Устав i пiшов мовби слiдом за батьком.

Трохи згодом батько вернувся:

— А що, вже пiшов?

— Пiшов! — одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.

— А як на мою думку, тату, — сказав Зiнько, — то ви краще б зробили, якби справдi вiддiлили Романа.

— Чого ж то так, що краще? — спитав знехотя батько. — Оддати, щоб вiн узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?

— Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж i його частка тут є,- i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам хазяїном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.

— Авжеж! Саме такий! — глузуючи, промовив Денис. — Видно й збоку!

— Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка, та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сiм'ї стане тихо, злагода знову буде, — доводив свого Зiнько.

Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:

— А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i Романовi.

— Нехай же спершу покориться та пошанується! — сказав батько. — А марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.

З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.

Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав собi: "Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. I громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!"

Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?

Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тiльки починати, бо мало було надiї, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадiйна.

Хiба як вiн купець, то така вже велика цяця? А Роман — солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насiння. А його, Романа, за товариша собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го!