Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Зазвичай я переходжу дорогу на світлофорі, але позавчора я перетнув її там, де, на око, рух був дуже спокійний. Але Паола ледь устигла мене сіпнути за лікоть, аби я не втрапив під колеса.
— Таж я порахував відстань, — озвався я, — я б устиг.
— Ні, не встиг, та автівка мчала як навіжена.
— Ну ж бо, я що, курка яка, — обурився я. — Я прекрасно знаю, в курсі, що іноді автівки зносять пішоходів. А іноді навіть курей. А щоб не наїхати, водії гальмують, і з машини виходить стовп чорного диму, і щоб вона знову поїхала, потрібно вийти і завести її заводним ключем.
Двійко добродіїв, зодягнених у плащі і великі чорні окуляри, і я поміж них, з вухами довжелезними, що сягають небес, як вуха Мео. Цікаво, звідки це марево?
Паола зиркнула на мене:
— А ти в курсі, яка у машин максимальна швидкість?
— Власне, я б сказав, десь вісімдесят за годину... Але зараз, як видається, вони мчать швидше. Очевидно, мої знання не поновлювались, відколи я отримав права.
Я вражений. Щораз, переходячи площу Каіролі, я зустрічаю негра, що чіпляється до мене, аби я купив запальничку. Паола запропонувала поїхати на велосипедну прогулянку в парк (велосипедом кермую без найменших проблем). І я знову здивувався, побачивши навколо невеличкого озерця юрбу негрів, що тарабанили у свої барабани.
— Агов, де це ми? Ми що, у Нью-Йорку? Відколи це Мілан кишить неграми?
— Ну, віднедавна, — відповіла Паола, — але ми більше не взиваємо їх «неграми», тепер на них кажуть «чорношкірі».
— А хіба є якась різниця? Торгують тут своїми запальничками, гупають у свої барабани, бо, мабуть, не мають і копійки на посиденьки у барі, чи, може, не хочуть працювати. Про мене, то ці чорношкірі такі самі жебраки, як і звичайнісінькі негри.
— Проте наразі їх треба називати саме «чорношкірими». І ти раніше так казав.
Паола зауважила, що, говорячи англійською, я помиляюся, а французькою чи німецькою — говорю досконало.
— Врешті, нічого дивного, — мовила вона. — Французьку ти вивчив ще дитиною, тому вона прилипла тобі до язика, як велосипедні педалі до ніг. А німецьку ти опанував з підручників, коли вчився в університеті. Вивчене з підручників з тебе й силою не виб’єш. А ось англійську ти вчив подорожуючи, вже через багато років. Це частина твого особистого досвіду за останні тридцять років, тож твій язик пам’ятає її уривками.
Я й досі почуваюся слабким. Мене вистачає лише на півгодинки, а потім мені хочеться трішки полежати, відпочити. Щодня ми з Паолою тепер ходили до аптеки. Міряти тиск. До всього, мені приписали дієту: треба вживати менше солі.
Я почав присвячувати час телеку. Від нього я втомлювався найменше. Бачу незнайомих мені добродіїв. Виявляється, це наш прем’єр-міністр і міністр закордонних справ, а ще — король Іспанії (а де ж подівся генерал Франко?), колишні терористи (а це ще хто такі?), що покаялися і стали на праведну путь. Зовсім не втямлю, про що вони балакають, але дізнався купу цікавих речей. Альдо Моро я пригадую. Він автор «паралельних конвергенцій»[68]. Але хто в біса його порішив? Ого, на Сільськогосподарський банк в Устиці впав літак?[69] У деяких співаків у вухах сережки — дивно, хоча начебто вони чоловіки. Мені надзвичайно подобається безкінечне «мило» про родинні трагедії у техаських кланах[70], а ще обожнюю старі фільми з Джоном Вейном[71]. А от екшени мене бентежать. Однією автоматною чергою вони вбивають усіх у кімнаті, перекидають палаючу машину, якісь типи у майках гамселять один одного, а хтось розбиває на друзки собою вікно, і всі вони каменем падають у море, разом з усім мотлохом: уламками кімнати, автівкою, склом із розтрощеного вікна. І всі ці події відбуваються за лічені секунди. Як на мене, надто швидко, у мене голова йде обертом. Але чого ж так репетувати?
Учора ввечері ми з Паолою ходили в ресторацію.
— Не метушись, тебе там знають, тому просто скажи: «Як завжди».
— Яка радість, пане Бодоні, вас так давно не було видно. Яку смакоту бажаєте сьогодні? Як зазвичай. Пан, як завжди, знається на чудовій їжі, — проспівав хазяїн ресторану. — Спагеті з мідіями, на гаряче риба на грилі, совіньйон, на солодке — печений яблучний пиріг.
Тут утрутилася Паола і заборонила мені брати ще одну порцію риби.
— Чого б це, якщо мені смакує? — допитувався я. — Ми ж можемо собі це дозволити, вона ж не статок коштує?
Паола поглянула на мене замисленим поглядом, а потім, взявши за руку, повела:
— Бач, Ямбо, у тебе збереглися всі твої машинальні навички. Ти чудово знаєш, як треба тримати ножа і виделку і як налити собі келих вина. Але існують речі, котрі ми опановуємо помалу, з власного особистого досвіду, коли дорослішаємо. Мала дитина хоче з’їсти все, що їй добре смакує, але потім у неї болить животик. Тому мало-помалу мати пояснює маляті, що треба контролювати свої імпульсивні бажання, так само, як він контролює себе, коли хоче пісяти. Так маля, яке, дай йому волю, й далі б какало у штанці і топтало б за раз стільки «Нутелли», що не обминуло б лікарняного ліжка, вчиться розуміти ту межу, після якої, навіть якщо не наївся, слід покласти ложку. Подорослішавши, він учиться зупинятися, приміром, після другого чи третього келиха вина, адже пам’ятає, що коли минулого разу перехилив цілу пляшку, не зміг заснути. Тому тобі теж треба навчитися заново правильно поводитися з їжею. Пильнуй себе, і ти навчишся за кілька днів. Хай там як, а добавки не треба.
— Ну, і на останок, певна річ, кальвадос? — підсумував хазяїн ресторації, ставлячи пиріг на
