Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Я гадав, що мені стане сил жити поміж стількох незнайомих мені людей, але зробити це стало ще важче, відколи у моїй голові поселилися ці старечі фантазії. І мені зле вже від того, що я можу зробити боляче їй. Отже, ба як... Хоча що ж дивного в тому, що я не хочу образити свою прийомну дочку? Як дочку? Днями я вважав себе педофілом, а зараз що, виявляється, що я ще й охочий до інцесту?
Врешті, боже мій, хто ж сказав, що ми з нею кохалися? Може, то був лише поцілунок, один-однісінький поцілунок, і все. Платонічний потяг. Один зумів зрозуміти те, що відчувала інша, і навпаки, але ніхто з них двох так ніколи про це і словом більше не прохопився. Як коханці Круглого столу, ми протягом чотирьох років спали, кладучи поміж собою меч.
О, серед моїх книг є ще й «Stultifera navis»[81]. Проте, не думаю, що це перше видання, та й сам примірник не в надто гарному стані. А що це — «De proprietatibus rerum» Бартоломія Ґленвільського?[82] Все до цяточки розбите по рубриках, шкода, що вона у сучасній палітурці, стилізованій під старовину. Гаразд, повернімося до справ.
— Сибілло, а «Stultifera navis», це ж не перше видання, чи не так?
— На превеликий жаль, ні, монсеньйоре Бодоні. Наш примірник видавався Ольпе 1497 року. Перше видання теж було Ольпе, але в Базелі 1491 року. І воно німецькою: «Das Narren Shyff». А ось перше видання латиною, як наше, вийшло у 1497 році, у березні. А наш примірник, якщо ви глянете на колофон, вийшов у серпні. Між першим виданням і нашим екземпляром було ще квітневе і липневе видання. Але справа не стільки у даті видання, скільки у самому примірнику. Як бачите, він зовсім не ласий шматочок. Не скажу, що це викидний товар, але нема чим козиряти.
— Сибілло, ви така обізнана, і що б я без вас робив?
— Це ваша наука. Для того, щоб полишити Варшаву, мені довелося вдати з себе grande savante[83], але якби я не зустріла вас, то й досі була б такою ж недоучкою, якою приїхала.
Обожнювання, поклоніння. Вона намагається щось мені сказати?
Я пробурмотів: «Les amoureux fervents et les savants austères...»[84] Але я зіграю на випередження.
— Нічого, нічого, мені спав на гадку один вірш. Сибілло, треба дещо прояснити. Можливо, з часом я здамся вам цілком нормальним, але знайте, що це не так. Усе те, що сталося зі мною в минулому, геть усе, розумієте, зараз для мене немов дошка, з якої витерли всі записи губкою. Даруйте мені мою суперечливість, та все це для мене наразі немов недоторканна темінь. Ви маєте мене зрозуміти, не втрачати надії і... бути поруч. Чи я зрозуміло висловився? Про мене, цілком. Утім, до моїх слів можна поставитися двозначно.
— Не турбуйтеся, монсеньйоре Бодоні, я все розумію. Я з вами і ніде не дінуся. Я чекатиму...
А що як і справді, у тихій воді?.. Кажеш, що почекаєш, поки я прийду до тями, тобто почекаєш, як це роблять усі інші, чи почекаєш, поки я пригадаю, як було все між нами? А якщо справді нас щось пов’язувало, що ж ти робитимеш, щоб я в подальшому швидше пригадував? А чи ти від щирого серця хочеш, щоб я все пригадав, але й пальцем не поворухнеш, бо «тиха вода» — то не про тебе. Чи ти та жінка, що мовчки кохає, бо не хоче мене хвилювати? Терзаєшся, бо таким уже прекрасним створінням уродилася, але повсякчас подумки повторюєш, що це слушна нагода для того, щоб ми обоє врешті взялися за голову? І ти пожертвуєш собою, ніколи і натяком не допоможеш мені згадати, не торкнешся ненароком надвечір моєї руки, щоб я міг насолодитися своїми тістечками-мадленками? Ти, що з гордощів любовних віриш, що більш нікому, лиш тобі підвладно відкрити для мене Сезам. Що для цього тобі достатньо торкнутися білявим завитком моєї щоки, нахиляючись, аби подати мені картку. Чи сказати ще раз, майже ненароком фразу, яку я почув від тебе, коли ми зустрілись уперше, за якою всі ці чотири роки ховались наші почуття, повторюючи її, немов потайний код. Якій лише ми двоє надавали сили й змісту. І таємницю цю знаємо лише ми двоє. Як-от: «Ти прийдеш, я тебе кохаю. Це на добро. Піти, милуючись, до гаю. — Вона: «А до бюро?»[85] Та це сказав Рембо.
Що ж, спробуємо дещо прояснити.
— Сибілло, можливо, ви кличете мене монсеньйор Бодоні, бо сьогодні ми з вами немов уперше зустрілися, але ж ми працюємо з вами вже давно і звикли називати одне одного на «ти», як заведено за таких обставин. То як ви до мене зазвичай звертаєтесь?
Дівчина почервоніла, і знову почулося те чуттєве схлипування «oui, oui, oui».
— Я зазвичай зву тебе Ямбо. Ти з першого дня намагався зробити так, щоб мені було зручно.
Її очі засвітилися щирим щастям, немов у неї з душі камінь упав. Але говорити одне одному «ти» ще нічого не означає. Навіть Джанні, а ми кілька днів тому заходили у його конторку, звертається до своєї секретарки на «ти».
— Отож, — вигукнув я радісно, — будемо чинити, як раніше. Ти знаєш, що може допомогти мені чинити, як раніше.
Але про що вона подумала? Що саме означали для неї слова «чинити, як раніше»?
Повернувшись додому, я ніч не спав, а Паола гладила мені волосся. Я почувався перелюбцем, хоча не скоїв ніякого гріха. З іншого боку, турбувався я зовсім не про Паолу, а про свою особу. Я повторював собі, що вся радість від любові в тому, щоб пам’ятати, що ти кохав. Деякі люди живуть одним-єдиним спогадом. Приміром, Євгенія Ґранде[86]. А як забути про своє кохання? Але, можливо, ще гірше, коли покохав, не пам’ятаючи про це, і сумніватися, чи зазнав кохання взагалі. Та, може, я через своє марнославство не врахував іншу можливість: що я шалено закоханий і
