Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Я швидко вчуся. Я навчився розрізняти пахощі окремих домашніх страв, адже лікарняна їжа геть уся пахла однаково. Я дізнався, що коли намастити варене м’ясо гірчицею, виходить дуже смаковита річ, але разом з тим м’ясо має дуже волокнисту структуру і застрягає поміж зубами. Я вчився (згадував?), як користуватися зубочистками. Я міг пошарудіти у своїх лобних долях, вимести сміття... Паола дала мені дві марки вина на дегустацію. Спробувавши, я сказав, що друге незрівнянно краще за перше.
— Ще б пак, авжеж. Те, що ти куштував першим, — то вино, яке додають у страви, воно годиться щонайбільше для тушкування, а от друге — це «Брунелло».
— От і добре, — мовив я, — певно, що у моїй голові такий самий безлад, але моє піднебіння знається на смаках, як треба.
Цілісіньке пообіддя я обмацував усе навкруги. Згадував, як це — торкатися пальцями коньячного келиха, спостерігав за тим, як здіймається догори кавова піна у кавнику, пробував язиком мед, щоб пізнати його смак, куштував три види повидла (я надзвичайно вподобав абрикосове), проводив рукою по портьєрах у вітальні, чавив лимон, занурював руки у торбинку з манкою. Потім Паола повела мене на прогулянку. Я проводив рукою по корі дерев, почув, як шурхотить листя (то була шовковиця?) у руках, що назбирали їх[61]. Коли ми зайшли до квіткової крамнички на площі Каіролі, Паола попрохала скласти якийсь чудний букет, та навіть квіткар сказав, що такі квіти не поєднуються, але коли ми прийшли додому, я вчився розрізняти аромати різноманітних трав і квітів. «І узрів він, що все навкруги було благодать», — мовив я бадьоренько. Паола спитала, чи я відчув божественну присутність, але я зізнався, що процитував цей рядок просто так, аби цитувати. Та, безперечно, я почувався Адамом, який уперше пізнає свій райський сад. Хоча мій Адам опановував науку екстерном, але щойно я зауважив на полиці купу засобів для чищення, я враз утямив, що торкатися мого Древа Добра і Зла не слід.
Повечерявши, я вмостився у вітальні. Там стояло крісло-гойдалка, тож я інстинктивно бухнувся саме туди.
— Ти завжди сідав у це крісло, — мовила Паола, — і випивав склянку свого надвечірнього віскі. Гадаю, Ґратароло дозволив би тобі скляночку.
Паола принесла пляшку «Laphroaig» і налляла мені добрячу порцію без льоду. Перш ніж проковтнути, я посмакував віскі у роті.
— Смакота, тільки має легкий бензиновий присмак.
Паола пожвавилася:
— А знаєш, віскі почали вживати лише в повоєнні роки, на початку п’ятдесятих. Боже, спершу ж віскі смакувала лише верхівка фашистського рейху у Річчоне[62], а простим смертним — зась. А ми почали пити віскі десь років у двадцять, нечасто, звичайно, бо коштував напій недешево, але це стало чимось на кшталт ритуалу посвяти. А наші старі завжди, дивлячись на нас, питали, як можна пити щось, від чого так тхне бензином.
— Зауваж, пахощі не викликають у мене ніяких згадок про Комбре[63].
— Залежить від того, про який запах йдеться. З плином часу ти почнеш відчувати їх усі.
На журнальному столику лежала пачка «Житан», тютюн у котрих загортали в кукурудзяний папір.
Я запалив, жадібно затягнувся. Закашлявся. Я зробив ще кілька затяжок і загасив цигарку.
Розслабившись, я погойдався ще трохи, аж поки на мене не спала дрімота. Різко прокинувся від передзвону дзиґаркового маятника, мало не перекинувши пляшку з віскі. Дзиґар був просто позад мене, але перш ніж я встиг зрозуміти, що це годинник, бій скінчився, і я мовив: «Дев’ята». Я поспішив розповісти Паолі:
— Знаєш, що зі мною трапилось? Я задрімав, але мене розбудило биття дзиґаря. Перші удари я не розчув, тобто я не рахував, скільки їх було. Та щойно мені спало на думку порахувати, я відчув, що вже пробило тричі, тож я рахував «чотири, п’ять» і далі. Я усвідомив, що, сказавши чотири, далі буде п’ять, бо вже пробило тричі, не знаю як, але якимось чином я знав це напевне. Якби, почувши четвертий удар маятника, я вважав його першим, позаяк він був першим з тих, що я почув, тоді я був би певен, що зараз шоста, а не дев’ята. Гадаю, наше життя влаштоване саме так: лише викликавши у пам’яті минуле, ти можеш знати прийдешнє. Я не можу порахувати теперішній бій маятника свого життя, адже гадки не маю, скільки ударів я пропустив у минулому. Поза тим, я задрімав, бо мене протягом певного часу колисало у гойдалці. І я задрімав у певну мить, бо знав, що гойдалка заколисувала мене і раніше, а отже, був певен, що так станеться й надалі. Але якби із самого початку я не налаштувався на потрібний лад, якби почав гойдатися просто так, тоді б я не очікував, що за одним качанням буде наступне. То що, навіть для того, щоб задрімати, теж потрібно пам’ятати минуле, чи не так?
— Це зветься ефектом снігової грудки. Лавина скочується у низовину повсякчас швидше і швидше саме тому, що помалу збирає на себе сніг зі схилів. Інакше вона б не стала лавиною, а лишилась би маленькою сніговою грудочкою, яка ніколи б не скотилася вниз.
— Учора ввечері... мені було нудно, тож я почав наспівувати якусь пісеньку. Я приспівував її механічно, майже так само, як чистив зуби вранці... Я спробував згадати, звідки вона. Намагався заспівати її знову, але, щойно я почав співати її усвідомлено, мені нічого не йшло в голову, і я затих на першій же ноті. Я мугикав її досить довго, секунд зо п’ять, неначе автосигналізація чи псалом на панахиді. Отже, я гадки не мав, як співати далі, бо не пригадував попередніх акордів. Отакий я. Мене заїло на протяжній ноті, немов несправний програвач, і позаяк я не пам’ятаю початку пісні, не можу доспівати її до кінця. Я починаю запитувати себе, що я маю доспівувати і нащо. Поки я не усвідомлював своєї пісні, вона лилася сама по собі, я б сказав, з гортанної пам’яті. Де «потім» і «перше» пов’язані в єдине ціле. Я сам був довершеною піснею. Перш ніж я видавав один звук, мої голосові зв’язки вже були готові до наступного. Гадаю, саме так грають піаністи: граючи одну ноту, вони вже готують свої пальці до наступної клавіші. Не
