Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
— Ти маєш на увазі, що ти більше не відчуваєш, що живеш у часі. Ми невіддільні від часу, у якому живемо. Колись ти дуже любив вислови святого Августина про час. Ти завжди казав, що він — найрозумніша людина на світі. Сьогоднішні психологи з його слів також дізнаються багато корисного. Ми маємо триєдиний зв’язок з дійсністю: очікування, увага й пам’ять, і жоден з цих елементів не може існувати без інших двох. Ти не можеш звернутися до майбуття, бо втратив свою минувшину. Тож те, що тобі відомі вчинки Юлія Цезаря, не стане тобі у нагоді у пізнанні того, що ти маєш зробити сам.
Паола зауважила, що я зціпив зуби, тому змінила тему:
— Упізнаєш Мілан?
— Уперше бачу. — Та коли ми виїхали на площу, я зауважив: це Кастелло Сфорцеско[50], а ондечки далі — Домський собор, а там — «Таємна вечеря» й «Картинна галерея Брера».
— А що ти знаєш про Венецію?
— У Венеції є Великий канал, міст Ріальто, собор Сан-Марко і гондоли. Я знаю все, що зазвичай пишуть у путівниках. Навіть попри те, що я зроду не був у Венеції, а в Мілані прожив більш як тридцять років, для мене Мілан усе одно, що Венеція. Чи Відень: там є «Кунсісторішез Музеум», «Третій чоловік»[51], Гаррі Лайм, який на колесі в Пратері[52] розповідає про те, що швейцарці винайшли годинник із зозулею. Хоча брехня то все: це винахід баварців.
Ми приїхали додому. Гарне помешкання, балкони дивляться у сад. Гадаю, я справді побачив «поколихування верховіть». Правду кажуть, що природа прекрасна. Ймовірно, я заможний чоловік, адже наша квартира обставлена старовинними меблями. Я гадки не маю, куди мені йти, бо не пригадую, де у нас вітальня, а де кухня. Паола познайомила мене з Анітою, нашою хатньою робітницею з Перу. Бідолашна не знає, радіти поверненню хазяїна чи вітати мене як гостя. Метушиться, веде мене до лазнички і повсякчас торочить: Pobrecito[53] el senor Yambo, ау Jesusmaria, ось свіжі рушники, пане Ямбо.
Через колотнечу із моїм поверненням з лікарні, переїзд і першу зустріч із сонцем я аж упрів. Я понюхав під пахвами. Я не дуже переймався через те, що від мене тхнуло потом, хоча не думаю, що запах був надто сильним. Принаймні так я почувався живою істотою. За три дні до того, як Наполеон повернувся у Париж, він написав Жозефіні листа, у якому просив: «Не мийся». Цікаво, а я завжди мився, перш ніж кохатися? Звісно, я не насмілюся питати про таке Паолу, тим паче, хіба я знаю, може, коли я кохався з нею, я мився, а коли з іншими — то ні, чи навпаки. Гарненько викупавшись у душі, я неспішно поголився і попшикався лосьйоном після гоління, що мав легкий і свіжий аромат. Потім зачесався. Отак, тепер я схожий на людину. Паола показала мені шафу. Ймовірно, я полюбляв вельветові брюки, жакетки з грубого сукна, вовняні краватки пастельних тонів («блідо-зелені, смарагдові, темно-зелені» — я вже знав назви кольорів, але ще не вмів їх правильно вживати), картаті сорочки. Проте я також зауважив у шафі кілька темних костюмів: для походів на весілля та на похорон. «Ти знову гарний, як і перше», — мовила Паола, побачивши мене у зручному повсякденному одязі.
Паола провела мене довжелезним коридором, уздовж якого стояло безліч стелажів з книгами. Я дивився на обкладинки і здебільшого впізнавав їх. Тобто назви мені були знайомі: «Заручені», «Несамовитий Роланд», «Ловець у житі». Вперше я почувався, як риба у воді. Я витяг якусь книжку, але перш ніж глянути на обкладинку, правою рукою взяв її за корінець, а великим пальцем лівої швидесенько прогорнув її ззаду наперед. Мені так подобався шурхіт сторінок, що я прогорнув їх ще кілька разів. Потім спитався у Паоли, чи не покажеться мені там якийсь футболіст, що вганяє м’яча у сітку. Паола всміхнулася. Здається, у дитинстві були такі книжечки, які міль проїдала до дірок. Таке собі кіно для злидарів, де гравець на кожній новій сторінці змінював положення, і якщо прогортати книжечку достатньо швидко, складалося враження, що він біжить. Я певен, що про ці книжечки знали всі. Отже, це був не особистий спогад, а констатація факту.
Книжка, яку я взяв до рук, називалася «Батько Ґоріо» Бальзака. І не розкриваючи твору, я процитував: «Ґоріо пожертвував собою заради дочок. Здається, одна з них звалася Дельфіною. Ось у гру вступають Вогрін, тобто Коллін і честолюбний Растиньяк, Париж лише для нас двох».
— Я любив читати?
— До нестями. У тебе винятково гарна пам’ять. Ти знаєш напам’ять купу віршів.
— Власних?
— Де там. Ти завжди казав, що у твоїй макітрі не плодиться жодна рима. Казав, що письменники пишуть через те, що зневажають писанину своїх колег, тож самі беруться за перо, щоб час від часу мати що почитати.
— У мене, певно, багато книг. Перепрошую, у нас.
— Тут десь п’ять тисяч. І щоразу знаходиться якийсь телепень, що приходить і питається, скільки у тебе книг і чи ти всі їх прочитав.
— І що я зазвичай на це відповідаю?
— Кажеш, що ще не прочитав жодної, інакше нащо вони тобі тут. «Хіба ви складаєте на полицях порожні бляшанки з-під консервів? Ті п’ятдесят тисяч книг, що я вже прочитав, я вже роздав по в’язницях і лікарнях». Після такого той бовдур падає лапками догори.
— Бачу, у мене без ліку книг іноземними мовами. Мабуть, я поліглот. Вірші спадають на гадку самі по собі: «Le brouillard indolent de automne est épars...[54] Unreal city, under the brown fog of a winter dawn, — a crowd flowed over the London bridge, so many, — I had not thought death had undone so many...[55] Spätherbstnebel, kalte Träume, — überfloren Berg und Tal, — Sturm entblättert schon die Bäume — und sie schaun gespenstig kahl...[56] Mas el doctor no sabta», і наостанок, «que hoy es siempre todavia...»[57]
— Як прикметно, у трьох із чотирьох віршів говориться про туман.
— Звісно, бо я почуваюся,
