Про життя - Оксана Каліна

А от принцесі було неперелвки. Вона раптом зрозуміла, що повторює мамину долю, змінилися просто незначні деталі. Їй стало дуже страшно! Біля себе принцеса мала чоловіка, який навряд чи коли стане їй захисником, скоріше, ховатиметься за жінчину спину. Закохалась же вона в чоловіка, непостійного, як ртуть. Виходить, вона одна, зовсім, як мама? І ні до кого в цьому світі прихилитись? Ні!Ні!Ні!

І тоді принцеса вирішила, що вирве цю закоханість із свого серця, доки та ще не встигла в ній надійно оселитись. Бо їй потрібен чоловік, до якого вона зможе перетелефонувати, хоч і серед ночі, вся в соплях і сльозах, і сказати:

— Ой, мене ображають! Приїдь, і перестріляй їх всіх на х…р!

І він приїде і перестріляє (образно кажучи, принцеса зовсім не була кровожерливою).

Тільки так. Не менше!

Тарас сидів у своїй кімнаті і слухав, як сваряться батьки. Коли вони починали кричати дуже вже голосно, він злякано зіщулювався, але через хвильку знов гордо випрямляв спину. У сусідньому ліжку спав молодший брат Мишко. По його блідому личку час від часу пробігали сумні темні тіні. Тарас знав, що сон у малого не міцний, в будь яку мить він міг прокинуться від того шуму і гаму, що чинився в хаті і заплакати. Малого потрібно буде заспокоїти, але якщо він побачить переляканого старшого брата, то це навряд чи вдасться.

Тож Тарас спробував заспокоїтися сам, якомога зручніше вмостився в ліжку і намагався думати про приємне. Завтрашній футбол, наприклад. Але це вдавалося погано, через те, що за стінкою розгортався цілий словесний бій.

— Ти, алкоголік проклятий, — кричала мама, — життя мені спаскудив… Тули, звідки прийшов… — мама й далі щось кричала, але вже тихіше, і Тарас не розібрав, що саме.

— Якого чорта ти мене назад кликала, якщо зараз гониш?! — у відповідь прокричав батько.

Мама щось відповіла, потім заплакала і в Тараса аж заболіло в грудях.

Він не міг переносити маминих сліз. Але коли ображали татка, або коли він приходив отакий, напідпитку, йому ставало зовсім зле. Тарас любив обох батьків, але тато… Тато був для нього кимось особливим, найближчим, найріднішим. Інколи Тарасу здавалось, що це він несе за батька відповідальність, а не навпаки. І Бог, той що на небі, відправив сюди Тараса саме для того, щоб він беріг татка від біди.

— Боже, — прошепотів він, дивлячись у темну стелю, — ти — найкрутіший чарівник у світі і можеш все. Будь ласка, зроби так, щоб тато з мамою помирились і більше ніколи не сварились!

Тарас знав, що це неможливо, але все одно просив. Він ще не міг осягнути своїм дитячим розумом чому саме є неможливим мирне співіснування його батьків, просто знав і все тут. Раптом малий застогнав і прокинувся.

— Тарасе, — покликав він, — мама з татом знову кричать?

— Ні,- Тарас прислухався, слава Богу на ту хвилинку сварка трохи стихла, — все нормально. Спи, бо завтра в школу, знову голова болітиме, як не виспишся..

Мишко тільки но пішов у перший клас і йому важкувато давалась математика. Він недовірливо покосився на старшого брата, та все ж позіхнув і через мить знову спав.

Тарас і собі спробував було заснути, але тут сварка розгорілась по новому.

— Та ви з матір'ю хочете, щоб я ручним став, як пес на ланцюгу і в ошийку! Команди всі ваші слухав і на задніх лапках ходив! А цього не буде! Ніколи! Краще здохнуть! — кричав батько, за цим почувся якийсь дзвін, мабуть розбитої тарілки.

Тарас поглянув на малого. Той здригнувся у сні, але не прокинувся.

— Ти і так здохнеш, як будеш стільки пить! — кричала мати у відповідь.

— Та через вас же і п'ю!

Далі стихло, почувся якийсь шурхіт, захлопали двері шкафів, через хвильку пролунав звук, ніби впало щось важке. Тарас підхопився. Невже б'ються? Але ні, батько, як би там не було, ніколи на маму руки не підіймав. Він взагалі нікого не зачіпав, чіплялись до нього.

Тарас знав, що батько не щасливий. Та і маму щасливою теж ніхто б не назвав. Може їм і справді краще розійтися, назавжди? Який сенс жити так?

Тарас дослухався до звуків, що линули із сусідньої кімнати і раптом, якимось сьомим чуттям зрозумів, що це батько збирає речі. Він і справді вирішив піти!

«Ні, ні! — Тарас хотів стриматися, але сльози мимоволі покотилися з очей, — тату, не йди, не йди!», — молився він подумки.

Раптом двері дитячої кімнати відчинилися. Нетвердим поступом зайшов батько.

— Синку, Тарасе, — покликав він, — я знаю, що ти не спиш. Я йду, синку. Не можу більше так. Ти чуєш?

— Чую, — прошепотів Тарас.

— Але перед тим як піти, хочу, щоб ти знав: я люблю вас з Мишком більше за всіх у світі. Більше за себе, більше за своїх батька з матір'ю. Ви — найдорожче, що у мене є. Я хочу, щоб ти запам'ятав ці слова і брату передав. Ніколи не вір тому, хто скаже інакше. Чуєш? Ні-ко-ли! У нас з твоєю мамою нема нормального життя і, боюсь, вже не буде. Але ви зі мною назавжди. Інакше і бути не може. Ти зрозумів?

— Зрозумів, — прошепотів Тарас.

Батько піднявся, важко, ніби старий, прочовгав до дверей.

— І ще знай, синку. Можна жити в одній хаті, і бути чужими одне одному, мов незнайомці. А можна існувати на різних полюсах, і бути найріднішими. А ми будемо хоч не в одній хаті, але й не на різних полюсах. Я тебе люблю, синку.

Татко вийшов. Тарас раптом відчув, що сльози висохли. Біль, що давив на груди, ніби трохи вщух. Зараз, в цю хвилину, він став почуватися якось дивно, дорослішим, чи що. Тарас знав, що завтра йому доведеться витримати істерики матері, якось пояснити