Авантюра XL - Артем Чапай
Let’s see how it’s gonna develop[13].
Сімон, одразу як приїхав в Орлеан,
знайшов собі дівчину.
вона пішла до нього від іншого.
мені якось американки спершу
не припали до смаку. коли ж, просто перед від’їздом,
зустрів дівчину, яка сподобалася, —
виявилося, що вона москвичка.
і вона також пішла до мене від іншого.
світили зорі, ми цілувалися на даху.
як романтично.
але я собі думав:
«скрізь зради! зради! зради!» —
а наступного дня вона поїхала.
з нашої групи тільки мені була потрібна віза до Мексики
(слава Україні! героям слава!),
і після її отримання мене огорнула нетерплячка
аж до всирачки.
робота якось усе одно, даруйте, ссякла,
а шукати нову ми вже лінувались.
але Сімон по вуха занурився у стосунки.
Аліса й Момо відзняли й тепер редагували
короткометражку про Common Ground.
я ж лише перекладав давніші Алісині фільми
для альтернативно-активістських
кінофестивалів у Москві та Києві,
почитував, почав робити замітки до того,
що потім геть в іншій формі стало цією книжкою —
але залишатися на одному місці ставало нуднувато.
Росінанта, звісно, ніхто так і не ремонтував.
містом, на дизелі, він їздив прекрасно.
минуло кілька тижнів.
усі сяк-так владнали свої справи.
напевно, я був найбільш збудженим. їхати!
(зі щоденника)
25 травня 2006
Спасибі новоорлеанському дому, підемо iк другому.
Таки сучі тут порядки. Оце недоїдаєш, недокурюєш, заощаджуєш — а потім влітаєш у штраф на двісті баксiв за неправильний лівий поворот.
Зате надибав біля смітника чудові, майже нові черевики, які там хтось навмисне для такого, як я, i залишив.
Мене досі часом смішить, а часом дратує, коли черговий американець із вікна свого дорогого джипа припускає, шо you must be rich[14], раз дістався з України сюди та їду далі.
Ха! З грішми дурний може.
Було б велике бажання and a little help from my friends![15]
Сімон годину цілувався за рогом,
Аліса мовчала й чимось була тихо заклопотана,
Момо нервово барабанила пальцями по склу,
я давив задоволену либу…
кожен у своєму стилі.
нарешті Сімон повернувся, сів за кермо,
і ми рушили.
відразу за містом у небі над нами
з’явився Великий Орел
у трьох-чотирьох іпостасях.
добрий знак.
«ну шо, перемикаємося на рослинну олію?»
Росінант закашляв години через три.
ми перейшли назад на дизель,
але було пізно.
є в цьому щось романтичне —
поламатись in the middle of nowhere.
по-нашому, в глибокій жопі.
було вогко й душно від боліт і близькості Затоки.
пекло східно-техаське сонце.
під ним ми штовхали машину хайвеєм чверть милі,
які Росінант не дотягнув до найближчої стоянки.
і мені так любо-любо стало:
відчув ностальгію за Україною й часами,
коли ми з дідусем і бабусею їздили Закарпаттям,
я був малий і сидів у восьмьорці,
яку бабуся з дідом от точнісінько так само штовхали дорогою.
на стоянці плюнув і з горя купив пива.
його ще довелося перелити в пластикову чашку
з написом «Кока-кола». добрі люди підказали,
ібо в Техасі, на відміну від Луїзіани, пити на вулиці — гріх.
продавщиця довго вивчає мій документ,
бо перед тим не хотіла продати алкоголь
без нього:
на вигляд не зрозуміло, чи я повнолітній.
— ой, дівчата, гляньте! у нас гість із the Ukraine! хлопчику! скажи там усім у the Ukraine, що ти зупинився в місці, якого навіть нема на карті!
ось, кажу.
* * *
земля повна бодгісаттв! у розпал розпачу
добросердий чоловік прийшов, привітав,
витирав наші сльози… ну, не цілував.
подлубався в нутрощах Росінанта й виніс присуд:
накрився вприскувальний насос.
казав, це як серце: серце — то теж насос.
(хто б міг подумати!)
штука дорога.
і ми її дістали.
дівчата поїхали до Г’юстона, до Алісиного друга,
щоб не стирчати на спеці в місці,
якого навіть нема на карті.
ми, мужчини, два ламери,
лишилися чаклувати над двигуном.
насправді це були чудові дні.
чудовий майже тиждень.
ми зрання й до ночі гралися
(в обох сенсах)
із машиною,
хоча самі не розуміли, що робимо.
бодгісаттва підвіз нас до автомайстерні й назад,
інший святий чоловік поїхав додому, привіз нам
гайкові ключі, яких нам бракувало, і подарував.
менеджер забігайлівки давав нам безкоштовно бутерброди.
Сімон намагався в магазині вчити мене
мистецтва шопліфтингу.
але щось я був нездібним учнем.
а вечорами ми сиділи попід стіною заправки,
читали рідери Маркса та Фромма, періодично міняючись книжками,
пили літрами безкоштовні газовані напої,
від яких відригували газ і перділи.
Сімон це назвав «вульгарний марксизм».
у тому районі — сказали нам місцеві —
більше алігаторів, ніж людей.
одного дня ми пішки прогулялися через болото до озера.
людей майже нема! Але:
— ей!
— ми просто гуляємо тут, по дорозі. у поля не заходимо.
— я розумію, але вуд епрішіейт іт[16], якби ви робили це поза приватною власністю.
що ж, повернулися. ідемо вже іншою дорогою. публічною, блін.
і тут у кущах щось шарудить і повільно, але впевнено суне з болота просто на нас.
— крокодил! — сміюся я, а в самого серденько тіпає.
виходить: худющий здичавілий лабрадор — красива дівчинка років трьох.
махає хвостом. ідемо вже з нею разом далі.
і шо? через тридцять метрів — і справді крокодил.
ну, в сенсі алігатор.
уперше в житті побачив.
не надто великий, але достатньо, щоб «очко жим-жим»:
півтора-два метри.
втикає на нас. втикаємо на нього.
дівчинка-лабрадор мовчить.
алігатор поволі суне в наш бік —
очевидно, хоче подружитись, але соромиться.
зупиняється метрах у десяти від дороги.
навтикавшись досхочу, мирно розповзаємося.
і шо? буквально за інструкцією,
негнучкими пальцями —
але ми таки розібрали двигун
до основанья, а затєм —
навіть зібрали наново! ми пишалися собою!
але Росінант навіть не перднув.
ми забили на ощадливість:
познайомилися за ці дні з механіком,
заплатили нарешті йому,
і він повторив реанімацію —
зробив усе те саме ще раз,
тільки в чотири рази швидше,
розряд! розряд! розряд!
мы его теряем!
наш кінь відкинув копита.
4
на щастя, хоч запасне серце, за вісімсот доларів,
прийняли назад.
так, отакі ми меркантильні в годину смерті друга.
обтерли насос від мастила,
проїхали до містечка,
на відморозі здали, наче й не користувались,
і повернулися до трупа.
наступного дня Алісин друг
забрав нас, скорботних, до Г’юстона.
Сімон передав документи на машину
цьому прекрасному чолов’язі, вчителеві,
котрий тоді намагався з кількома колегами
організувати альтернативну, більш демократичну школу.
можливо, вони там Росінанта й воскресили.
чи хоч на шкуру продали. все на благе діло.
дівчата наполягали на купівлі ще однієї
беушної машини. Сімон вагався.
я був десь між «утримався» та «проти».
було вирішено хоч пошукати.
одного вечора ми пішли на випадкову вечірку,
на день народження незнайомої людини.
було нуднувато, поки я не побачив
десь окремо від усіх Її.
вона була красива-красива. і сумна-сумна.
спершу вона мене аж злякалася.
проте якось лагідно я переконав її,
що хочу, щоб вона почувалася краще.
і звичайно, це була правда.
і звичайно, не вся.
ми поїхали на якусь іншу вечірку,
на день народження до іншої незнайомої людини:
лише тому, що ще один Алісин друг, музикант, грав
