Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова
Жовтень 1998 року
Одного навчального дня у школі ми зібралися з хлопцями на великій перерві у нашому звичному місці. Цього разу ми не чіплялися до майже зовсім обскубаної китайської троянди, а обговорювали контрольну роботу, яка нас чекала наступного уроку. Тривав другий місяць навчання, і це було саме перед першими осінніми канікулами — час для початкових зрізів знань та оцінювання. Предметом, якого ми боялися, була хімія.
— Хтось бодай щось розуміє в задачах з останньої лабораторної? — спитав у нас Влад.
Ми всі розчаровано похитали головами. Раптом Гуд побачив дещо цікаве в коридорі.
— Агов! Дивіться-но! — він піднявся з лавки й показав рукою крізь натовп учнів.
Ми, мов ті бузьки, повитягували шиї й узялися теж дивитися. Коридором ішов наш рижик, а біля нього новенька. Обоє тримали в руках по кілька підручників та про щось жваво розмовляли. Святослав увесь аж світився від радощів, а Ліда стримано посміхалася йому у відповідь.
— Рудий, бігом сюди! — загорлав Гуд.
Не почути цього владного голосу було просто неможливо, тож Святослав стрепенувся й на мить завмер, а тоді з острахом рушив у наш бік. Ліда йшла слідом.
— Подружку завів? — грубо кинув Павло, а ми засміялися.
— Мала, нащо тобі цей недомірок? Ми з тобою краще пасуватимемо одне одному! — Влад миттю підскочив до Ліди і, хитро посміхаючись, підхопив її за лікоть.
Святославу не сподобалось, що його принизили перед дівчиною. Він увесь почервонів і розтулив було рота, аби щось заперечити, та Влад його відштовхнув і підхопив Ліду на руки.
— Бачиш, який я сильний!
Ми реготали так, аж за животи трималися, а дівчина тим часом пищала й вимагала опустити її на ноги.
— Все, рудий, ти пролетів! — захлинаючись сміхом, сказав Влад.
— Вилупок… — ледь чутно відповів йому Святослав і, зачепивши плечем товариша, хутко пішов геть.
Після цього інциденту ми більше не бачили рудого у товаристві дівчини. Ані Ліди, ані будь-якої іншої.
Івано-Франківськ, наші дні
— Ось тепер я все зрозуміла.
— Хіба? — з недовірою запитав я в Наталки. — Звісно, зараз я розповів значно більше, ніж ви могли знайти в офіційних джерелах, проте переконаний, що ваші висновки на даному етапі будуть хибними. Але я б послухав вашу теорію, Наталю.
Раптом я пригадав події річної давності. Марудне, складне, довготривале розслідування. Безкінечні свідчення у прокуратурі та тисяча різноманітних аналізів, проб слини, сечі та крові. Виснажливий допит за допомогою детектора брехні, під час якого я почувався піддослідним щуром, на котрому ставили сумнівний експеримент. І все це під пильним оком ЗМІ. Сльози рідних, крики й звинувачення, підозрілі погляди у мій бік. Зрештою, судова тяганина та знову по колу одні й ті ж самі запитання, наче пошкоджена вінілова платівка: «Де ви були, коли…?», «Що ви робили, коли…?», «Що ви побачили, коли…?». Розбір польотів виявився навіть більш складним і болісним, аніж події тієї страшної ночі на березі Дністра.
— Я впевнена, що вже намацала розгадку.
Я стрепенувся, розганяючи спогади. Довелося кілька секунд приходити до тями, щоб повернутися до діалогу з журналісткою.
— А я думаю, що ні… — промовив нарешті.
— Тоді розповідайте далі, — спокійно сказала вона, перегортаючи черговий аркуш у своєму записнику. Ця дівчинка швидко вчилася…
Липень 2016 року
Я так і виповз з намету — до смерті наляканий, розгублений, заляпаний кров'ю, що вже згорталася, і з петлею для повішення в руках. Хлопці теж були розгубленими — Марко сидів просто на землі і спустошував великими ковтками літрову пляшку мінералки, а Гуд нервово міряв кроками табір. Моє ефектне повернення змусило їх застигнути.
— Що там? — ледь чутно поцікавився Павло.
Мені було складно дати відповідь. Спочатку доплентався до ящика з напоями, витягнув звідти банку пива, відкрив і за три ковтки випив її. Й уже після цього, все ще міцно стискаючи в лівій руці шнурка, я випростався й пішов до вогнища.
— Гори, — все, що сказав, кидаючи петлю в багаття.
Хлопці поволі приєдналися до мене. Ми стояли десь зо хвилину у цілковитій тиші, слухаючи, як сичить палаюча мотузка і як потріскують у багатті жаринки. Ми дивилися в це багряно-жовте марево, яке нагрівало довколишнє повітря. Здавалося, що вогонь діяв на нас седативно, спалюючи не лише сухе дерево та петлю, але й наші тривоги.
— То що це було? — раптом спитав Марко. Він мав жахливий вигляд — сполотнілий, блідий, з помітним тремором рук.
— Петля, — відповів я, не відриваючи погляду від вогню.
— То його задушили? — цього разу озвався Гуд.
— Ні, — заперечив я. — Пашо, ти бачив кров…
— Багато крові, — наляканий Павло перейшов на шепіт.
Я нарешті відвів погляд і подивився по черзі на друзів. Вони не розуміли, що відбувається.
— Влад мертвий. Йому перерізали горло… — я зробив невелику паузу, щоб вдихнути свіжого повітря, мій голос звучав надламано. — А ця петля — схоже, символ помсти за те, що він колись накоїв.
Осінь 1999 року
На вулиці знову несамовито лляв дощ. Листя з дерев уже облетіло, й тепер голе гілля омивалося в холодній воді. Коли я прийшов на подвір'я, то відразу побачив Влада. Той, скоцюрбившись від холоду, курив цигарку в альтанці.
— Привіт, маєш ще?
Ми потиснули один одному правиці на знак привітання, і він запхнув вільну руку до кишені чорної куртки із синтепону.
— Тримай, — простягнув мені пачку синьої «Прими» з фільтром.
Я чиркнув сірником, підпалив кінчик цигарки й зробив глибоку затяжку. Відпустивши клубок сивого диму, таки наважився та почав розповідати про те, що дізнався від своїх батьків. Деталі, звісно, мені не були відомі, але додати два і два я зумів. Влад утнув витівку з сукенкою, а нещасна
