Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

Липень 2016 року

Переконавши самих себе у тому, що це все лише тупий жарт рудого, ми заспокоїлись. Ретельно оглянувши вириті могили й таблички, виявили, що земля вже місцями встигла присохнути.

— Таке враження, що вони давно викопані. День, а може, й кілька днів… Як думаєш? — висловив свій здогад Марко.

— Схоже на те. Краї вже геть сухі, і всередині земля теж не сира наче.

— А таблички свіжі! — раптом вигукнув він. — Фарба ще не просохла!

І справді, провівши пальцем по літерах на своїй могилі, я побачив, що на шкірі залишилась біла фарба.

— Гівнюк! Таке придумати, — сказав Марко і ми обоє зареготали.

Раптом Марко дістав смартфона і сфотографував зі спалахом свою могилу.

— На згадку, — пояснив мені. — Давай і ти собі сфоткай. Потім зробимо якийсь прикольний пост у Фейсбуці.

Я стенув плечима й повторив за другом. Тепер у наших телефонах були дивні знімки з хрестами.

— Ходімо пошукаємо рудого покидька, — запропонував я, ховаючи смартфона до кишені.

Спочатку ми вирішили оглянути все довкола, раптом Святослав заховався за котроюсь із могил й підглядає. Кладовище таки справді виявилось покинутим. Місцями чагарник ріс дуже густо, частенько зустрічались поховання з поваленими хрестами, понищеними часом надгробками. Тут усе було скромно, по-сільському — ані тобі пишних пам'ятників, ані сімейних гробниць на кшталт міських цвинтарів. Доріжками між рядами поховань слугували протоптані людьми стежки, які вже добряче поросли травою.

Ми рухалися швидко. Під ногами постійно щось шурхотіло — то я на суху гілку наступлю, то Марко перекине якусь стару іржаву лампадку без свічки, то налякаємо бродячого кота, що спав посеред стежини…

За кілька хвилин, коли ми вже майже дісталися огорожі, дещо помітили. Неподалік ледь-ледь мерехтіло жовтогаряче світло.

— Свічка, — спокійно мовив Марко. — Йдемо глянемо.

І дійсно, це була невеличка самотня свічка, що вже догорала у підсвічнику. Порівняно з іншими похованнями, ця могила була доволі доглянутою — не видно ні бур'янів, ні павутини, ні пошкоджень. Надгробок рівний, чистий, а під ним майже свіжий букет червоних троянд у пластиковій вазі.

— Цікаво, чия могила? — просто так сказав я.

Ми відчували якийсь сморід. Наче десь поблизу лежав дохлий пацюк чи кішка. Я скривився й, затуливши тильним боком долоні ніс, приготувався йти геть звідси, аж тут Марко закричав:

— Чорт, що це?!

Він, мов шалений, то витріщався на надгробок, то на папірець, який звідкілясь з'явився у його руках.

— Твою ж мати, — все, що зумів витиснути з себе Марко.

— Що таке? — не розуміючи, що відбувається, я також утупився на надгробок. І за кілька секунд мені наче щось почало спадати на думку…

— Яц-ко-ва Лідія Олександрівна, — затинаючись і майже по складах прочитав Марко.

А я тим часом прочитав текст, написаний від руки:

«А тепер ваша черга стрибати»

Вересень 1998 року

Щойно пролунав гучний шкільний дзвоник, але юрма підлітків навіть не думала розсідатися на місця у класі. Дівчатка збилися в купку і над чимось сміялися, а четверо хлопців енергійно обговорювали в іншому кінці кабінету щойно минулі канікули. У центрі компанії був високий вродливий юнак. Склавши м'язисті руки на грудях, він гордовито сперся на стіну між вікнами. Це Павло розповідав про свої неймовірні літні пригоди — як він завоював золото у змаганнях в літньому таборі, як з першого разу влучив у «яблучко» з лука, як «замутив» з Лєрою із сусідньої школи… Я сидів і дивився із захопленням знизу догори, дещо роззявивши рота, адже моє літо було звичайнісіньким — на селі у бабусі.

Перше заняття пробігло дуже швидко. Думки ще витали серед безтурботних літніх днів, сповнених забав та веселих пригод, куди там перейматися школою! Особливо, коли це вже десятий клас, і всі почуваються геть дорослими.

— А в нас новенька! — почав хизуватися Влад на перерві. — Переїхала з іншого міста.

Ми окупували дерев'яну лавку, яка стояла біля живого куточка, і крайній з нас — Влад — обскубував листочки з куща китайської троянди.

— Гарненька? — хитро посміхаючись, спитав Паша.

Хлопці закивали.

— Показуйте… — наказав Гуд.

Марко стояв, тож миттю повернув голову, витягуючи шию, щоб знайти у натовпі потрібне дівча, й відразу ж показав рукою на тендітну білявку. Вона, видершись на підвіконня й схрестивши ноги, читала якусь книжку.

— Фу, заучка! — розчаровано буркнув Павло. — Нагадую, нікому не мутити з дівками, поки я не «вламаю» Мар'яну!

Паша, будучи ватажком зграї, минулого року ввів «закон» — ми не можемо заводити собі дівчат, доки в нього нікого немає. Гуд був найпопулярнішим парубком у цілому районі міста, але його цікавила одна-єдина дівчина. Вчилася та красуня вже у випускному класі, і їй просто діла не було до пихатого малолітки, яким би вродливим він не виявився. Від цього потерпала вся наша компанія.

Ми, здавалося, пустили повз вуха бурчання Гуда, і всі, як один, витріщалися на новеньку. Сонце, котре пробивалося крізь дерева у шкільному дворі, лягало золотими пасмами на її світле хвилясте волосся. Захоплювали увагу її біла, майже срібна шкіра з ледь помітними веснянками на кінчику акуратного носика, чорні довгі вії, що обрамляли опущені у текст очі. Вона сиділа рівно й невимушено, раз по раз легенько всміхаючись до книги. Щоразу, коли її вуста розтягувалися в усмішці, на щоках робилися смішні ямочки. Під час тієї перерви ми всі четверо трохи закохалися в неї.

— Як звати? — спитав я.

— Ліда, — промовили, ніби під гіпнозом, в один голос Марко та Влад.

Липень 2016 року

— Рудий! Це вже зовсім не смішно! — загорлав Марко, досі стискаючи папірець в руці. — З мене досить.

Надто рвучко розвертаючись, Марко зачепив троянди, й ті посипалися додолу. Ваза перевернулася і покотилася травою. У ній була зовсім не вода — щось порізане шматками й залите в'язкою чорною рідиною. Зненацька почало ще більше смердіти. Я скривився й чимдуж затулив носа й рота руками, стримуючи блювотний рефлекс. Марко щось розлючено буркнув — я не розібрав, що саме, — й побіг геть. Певний час, до кінця не розуміючи,