Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова
— Потанцюємо? — самими губами спитав я, не вірячи в те, що наважився.
Не дочекавшись відповіді, я взяв її за руку і повів за собою. Налякана Ліда несміливо пішла. Пісня закінчувалась, але ми таки встигли потанцювати. Це був далекий 1999 рік, а я так добре пам'ятаю її яскравий рожевий блиск на губах і його хімічний солодкий запах малини. Вона жувала гумку Juicy Fruit і час від часу надувала бульки. Я думав про поцілунок. Так хотілося дізнатися, як це — торкатися вологих вуст дівчини. Хотілося, аби вона трималася ближче до мене, щоб я міг відчувати тепло її тіла, відчувати стукіт серця. Хотілося, аби довкола не було нікого…
Ліда танцювала зі мною всього хвилину, чи й менше. Це був мій перший «медляк». А потім пісня якось дуже швидко завершилася й між нами вліз Гуд. Він нахилився до її вуха, щось сказав і вхопив її за руку. А я лише стояв посеред зали й дивився, як Павло тягне Ліду на вулицю. Я почувався приниженим і розбитим.
На дискотеку вони так і не повернулися. Я стовбичив певний час під стіною актової зали, спостерігаючи за танцмайданчиком. Хотілося плакати. Згодом я зрозумів, що зайвий серед купи веселих підлітків, і повернувся до спального корпусу нашого загону.
Гуда я побачив уже пізно вночі, коли лежав на своєму пружинному ліжку, вслухаючись у сопіння сусідів по кімнаті. Паша вліз через вікно.
— Ти де був? — спитав пошепки я.
— Спи давай! — гаркнув він, а потім додав: — Якщо хтось тебе запитає, то я нікуди не ходив. Після дискотеки я прийшов сюди з тобою…
— Але… — Гуд глянув на мене і я замовк.
Він здавався мені якимсь дивним — футболка розірвана, від лівого плеча й аж до грудей світилася дірка, ноги і руки вимащені болотом, а на штанях зелені сліди від трави. Мені кортіло його вдарити, доповнивши образ синцем. Проте я стиснув кулаки і розвернувся у ліжку на інший бік. Тієї ночі я не зміг заснути.
Івано-Франківськ, наші дні
— Цікава історія! — сказала Наталя. — То що тоді трапилося з вашим другом?
— Скажімо так — він вляпався у неприємну ситуацію. Наталю, а ви бували в літніх таборах?
— Лише один раз у ролі вожатої, — відповіла вона мені.
— Ну, тоді ви мали б хоч трохи знати, як поводиться група підлітків без нагляду батьків, — сказав я, посміхаючись. — А тоді ще й часи були інші, ніж тепер. Ми, мов дикі, насолоджувалися тимчасовою свободою… Діти завжди мають себе за богів, а підлітки за дорослих.
— Алкоголь, цигарки, поцілунки з дівчатами? — почала вгадувати вона.
— Такі хлопці, як Гуд, уже вміли бюстгальтери розстібати. Це, як кажуть в американському кіно, називається «другою базою». Того вечора, я здогадувався, він дійшов до третьої або й четвертої…
— Ви маєте на увазі, що того літа він мав секс із Лідою?
— Я точно не знав, що то було і з ким, адже він ретельно приховував деталі тієї ночі. Мені залишалося про все здогадуватися самотужки, — відповів я.
— А як поводилася Ліда після того?
— Її більше не бачив у таборі, — сумно відповів я. — Вранці вона не прийшла на сніданок до їдальні, а після обіду, як сказала одна з її табірних подруг, по неї приїхав батько.
— Ви розмовляли про це з Павлом? — поцікавилася Наталя.
— Так, але вже значно пізніше…
Липень 2016 року
Доки не скінчився дощ, ми так-сяк ховалися під поваленим деревом. Мій телефон розрядився зовсім, і ми думали спробувати зарядити його в машині, але намарно — автомобіль не заводився. Марко вийняв акумулятор зі свого і розклав на пасажирському сидінні підсихати, але надії на воскресіння залитого болотом смартфона практично не було.
Ми сиділи й слухали, як злива барабанить по пошкодженому даху позашляховика й гладкому камінню на березі Дністра, й намагалися опанувати себе. Я трохи тремтів від холоду, і вже хотілося їсти, але піти до великого намету по ковдру чи припаси було дещо лячно.
— Нам потрібно вибиратися звідси… — раптом порушив тишу Марко.
— Згоден, — відповів Павло. — Але до ранку ми тут ув'язнені.
Гуд мав рацію — темрява довкола була така, хоч в око стрель, ще й злива розмивала все довкола, перетворюючи берег та вербові зарості в суцільне в'язке болото.
— Тоді зачекаємо, — запропонував я. — А далі що? Йдемо в село, дзвонимо в поліцію? Чи…
— Чи знайдемо цього психа і розберемося, що тут, в біса, відбувається? — продовжив мою думку Гуд.
— Ну… — протягнув обурено Марко. — Розумніше буде обрати перший варіант. Це ж, бляха, не кіно якесь! Під загрозою наші життя!
— Хіба тобі не цікаво, що відбувається? — спитав я його.
Марко промовчав.
— Брате, нас більшість, — порушив тишу Паша. — Тому буде по-нашому, як ти раніше сам сказав.
— З чого почнемо? — спитав я.
— З могили, — твердо відповів Гуд. — Чекаємо, доки скінчиться дощ. Тоді знайдемо ті бісові ліхтарики, лопату і йдемо копати.
— Я пас! — обурено крикнув Марко. — Ви лише увімкніть свої мізки! У наметі лежить труп Влада. Наш друг мертвий! — він важко дихав.
— Так, він мертвий, — не витримав я. — Але я не хочу бути наступним!
Та Марко ніби не чув мене, продовжуючи істерику:
— Ще й моя машина розбита в друзки, а ви хочете розкопувати могилу на кладовищі посеред ночі?! — якби ми не сиділи в темряві, то бачили б, як Марко увесь почервонів від люті. — Ви повні психи!
— То поховаймо Влада? — запропонував я.
— Тьомо, ти придурок?! — усе не вгавав Марко. — Не можна чіпати місце злочину!
— Справді, не варто чіпати трупа… — додав Паша.
— А хто дізнається про те,
