Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

— Намет весь у крові! — не вгамовувався Марко. — Це місце злочину.

— Спалимо намет, — запропонував я. — Коли розберемося з усім цим лайном.

— Або скажемо, що знайшли купу крові без тіла, — висунув свій варіант Гуд.

— Ви психи… — констатував Марко і вхопився за голову. — Ми потрапимо за ґрати.

— Нас більшість, — сказав я, завершуючи дискусію.

Отже, ми мали божевільний план — поховати тіло Влада, потім розрити могилу Святослава, аби переконатися, що там порожньо. Згодом прочесати навколишню територію і зловити вбивцю. Ніби все.

— А що тоді, як на кладовищі ми знайдемо труп Святослава? — несподівано спитав Марко.

Ми аж здригнулися від цієї думки.

— Та ну… — непевно пробубонів Гуд.

— Якщо так, то вбивця дійсно хтось із нас? — запитав Марко. — Може, це ти, Артеме?

Він дивився на мене впритул. Я не міг бачити, як саме він дивиться, але відчував кожною клітинкою свого тіла, як він свердлить мене, оцінюючи.

— Ти здурів? — спокійно сказав Гуд. — Якщо ми знайдемо тіло рудого, то першим в моєму списку підозрюваних будеш ти.

Я мовчав. Марко заметушився на місці. Листя над його головою почало шарудіти. А Паша продовжив:

— Ти нас сюди привіз, бо твоя баба з цих країв. Ти ж спокійно міг нас сюди заманити. О, — пригадував Гуд. — Саме через тебе розрядився наш останній мобільний… І нарешті, чувак, ти намагаєшся посіяти паніку, — він зробив паузу. — Мені продовжувати?

— Заткнися, — грубо відповів Марко. — Здається, дощ припиняється.

Березень 2016 року

Того року весна наставала дуже повільно. Здавалося, що зима надто міцно вчепилася своїми крижаними пальцями за світ, продовжуючи надсилати мороз і дощі зі снігом. Одного з таких не надто приємних днів я випадково зустрів старого друга.

Я повертався з роботи, кутаючись в куртку й ховаючи голову під капюшоном. З неба сіялася бридка мжичка, а під ногами чавкало в'язке болото. Звертаючи на розі вулиць, біля місцевого хлібного магазину, я наткнувся на чоловіка, який ледь не збив мене з ніг. Коли я підняв погляд з-під навислого краю капюшона, відразу впізнав Марка.

Він спантеличено дивився на мене. Увесь мокрий, аж ніби тремтів від холоду. Він був одягнений у важке чорне пальто, темні брючні штани (на вигляд костюмні) й заляпані болотом низькі черевики.

— Привіт! — радісно скрикнув я. — Скільки літ, скільки зим! — і потягнувся правою рукою до його плеча.

Марко загальмував на кілька секунд, а потім, ніби прокинувшись, затиснув мене у міцних чоловічих обіймах.

Я майже одразу потягнув його до найближчого пивного бару, щоб трохи сховатися від негоди й перекинутися кількома словами. Ми сіли за столом біля вікна й замовили дві кави і по п'ятдесят недорогого коньяку. Я стривожено дивився на синці під його очима та розсипи рідкої сивини на скронях.

— Як ти поживаєш? — спитав його, зазираючи у вічі.

Марко сумно всміхнувся, ковтнув коньяку і аж тоді відповів:

— Матір поховав, — його голос звучав прохолодно. — Учора.

— Співчуваю… — тільки й спромігся сказати я.

— Автомобіль побив, — продовжив він. — Теж учора.

Він прикінчив свою порцію випивки і подав знак офіціанту повторити.

— Зате одружився, — якось нервово засміявся. — Вісім років тому.

У старшій школі Марко вчився у паралельному класі, разом з Владиславом та Лідою. Ми з Павлом належали до класу «А» — розумників з поглибленим знанням іноземної мови, а хлопці вчилися у класі «В». Їхньою фішкою були фізика, хімія та математика.

Пригадую, як ми почали товаришувати. Це був третій клас, другий семестр. Класи молодшої школи розташовані у лівому крилі на першому поверсі зі своїм окремим виходом на шкільне подвір'я. З настанням перерви усі дітлахи вибігали у коридор і знаходили собі різні розваги.

Одного дня я посварився зі своїм однокласником, з яким приятелював від першого класу. На перерві між заняттями, насуплений та вельми пригнічений сваркою, я забився на підвіконня у самому кінці коридору. Сидів, похнюпивши ніс, розглядав малюнки на обкладинці нового зошита для диктантів. Аж раптом хтось порушив мій спокій — незнайомий хлопчик з розгону видерся на моє підвіконня й голосно сказав:

— Фу! «Сто один далматинець» — це ж для «першачків»! — засміявся він, тицяючи пальцем на обкладинку мого зошита. — У мене всі з крутими тачками! З «мерседес-бенцом» і червоними джипами.

Я здивовано й трохи налякано підвів погляд.

— Я Марко, Маркіян Гаврилюк, — не вгавав він. — Удома мама і бабуся мене кличуть Марчиком або Мурчиком. Якщо комусь скажеш — я тебе поб'ю.

Я дивився на нього й мовчав.

Цей худенький темноволосий хлопчик з паралельного класу згодом стане мені справжнім другом. Наступного року, коли ми переходили до середньої школи, я влаштував справжню істерику через те, що батьки не перевели мене з Марком в один клас.

Івано-Франківськ, наші дні

— То Марко був для вас близьким?

— Так, доки він не перестав зі мною спілкуватися.

— Зрозуміло, — сумно сказала Наталя. — Важко знайти справжнього друга і дуже боляче потім втратити.

Справді, дружби з Марком мені бракувало. У нашому спілкуванні пролягла тріщина після смерті Ліди. Він сидів з нею за однією партою з першого дня, коли вона з'явилася у нашій школі. Саме Марко знав її найкраще серед нас усіх.

— Розкажіть більше про Ліду, — сказала журналістка.

— Марко розповідав, що вона любила три речі: мультфільм «Красуня і Чудовисько», фільм «Титанік» та акторок сестер-близнючок Олсен.

— Усі дівчата це любили у дев'яностих, — усміхнулася Наталя.

— Може й так. А ще вона була по вуха закохана у Павла. Про це Марко дізнався з «анкети подруг», яку їй дала заповнити інша однокласниця.

— О, тоді була шалена мода на подібні щоденники! — із захватом перебила мене вона. — Були ще «Миколайчики», де потрібно було заклеювати в конверт якийсь подарунок. Але найпопулярніші були з питаннями: «Кого ти любиш?», «За кого мрієш вийти заміж?» і таке інше.

Наталя заусміхалася від вуха до вуха, а я спромігся на легкий посміх, адже хлопці в щоденники не бавилися.

Одного дня, коли Ліда вийшла з уроку